Читати книгу - "Сходи, що кричать, Джонатан Страуд"

— Це вже не моя справа, — відповів Берт Старкінс. — Може, й ченці, а може, й божевільний сер Руфус Кері, що 1328 року побудував на руїнах монастиря цей замок... О, ваш слабий на сечовий міхур приятель повернувся!

Локвуд підскоком наблизився до нас:

— Пробачте. Я щось пропустив?

— Ми почали слухати розповідь про божевільного сера Руфуса Кері, — відповіла я.

Старкінс кивнув:

— Так. Його знали в околицях як Червоного Герцога — через його вогнисто-руде волосся й море пролитої ним крові. Кажуть, що він піддавав своїх ворогів тортурам у комірчині в глибині замку — там, де... — Він завагався. — Ні, при дівчині я далі не розповідатиму.

— Розповідайте, — запевнив Джордж. — Наша Люсі — нівроку міцний горішок. Бачила й не таке.

— Ще б пак, бачила, — усміхнулась я.

Старий крекнув:

— Ну, одне слово, він там улаштовував нічні... забави. А потім виставляв черепи тих дівчат на головних сходах, а в очних ямках запалював свічки. — Старкінсові старечі очі вибалушились зі страху. — Так тривало багато років, аж поки однієї буремної ночі одна його жертва вирвалась на волю — й перерізала серу Руфусу горло краєм іржавих кайданів. Відтоді привид Червоного Герцога блукає коридорами замку, а душі замордованих ним дівчат виють серед цих стін. Здається, ніби кричать самі сходи.

Ми з Локвудом і Джорджем перезирнулися.

— Так і з’явилися Сходи, що кричать? — запитав Локвуд.

Старий стенув плечима:

— Напевно.

— А ви коли-небудь чули цей крик? — підхопила я.

— Ніколи! Ніхто не затягне мене до замку поночі!

— А взагалі хто-небудь чув? Може, хтось із ваших друзів?

— Друзів? — зморшки на чолі сторожа аж переплутались. — Це не моя справа — заводити друзів. Моя справа — доглядати замок. Ходімо, будь ласка, далі!

Старий пан Старкінс обвів нас довкола будівлі, вказуючи на кожну його зовнішню деталь. Із його слів виходило, що чи не всякий камінь та дерево в садку мали свою моторошну історію. Ченці та сер Руфус, виявляється, лише задали тон. Майже всі наступні власники замку були чи жорстокі, чи божевільні, чи ті й ті водночас. Ніхто з них не обходився без численних убивств, і так тривало роки і роки. Теоретично, привид кожного з них міг і досі жити в страхітливій атмосфері замку, проте сторож додавав до своєї розповіді стільки всіляких небилиць, що в них уже важко було повірити. Я побачила, як Локвуд ледве ховає на своєму лиці недовірливу посмішку, а Джордж без упину позіхає з нудьги. Я теж невдовзі облишила спроби запам’ятати всі ці історії — й заходилася уважно оглядати будинок. Я помітила, що на першому поверсі майже не видно вхідних дверей — крім сучасного східного крила, де, власне, й жив пан Ферфекс. Його «ролс-ройс» стояв навпроти входу до цього крила; водій, убраний у сорочку з короткими рукавами — попри холодну погоду, — саме чистив капот.

Перед східним крилом простяглося сіре озеро в формі підкови. Далі видніли трояндові кущі й висока кругла вежа із залишками зубців.

Берт Старкінс показав на неї:

— Хочу ще звернути вашу увагу на цю вежу. Її прозивають «дурний сер Лайонел».

— Чудернацька вежа, — зауважив Локвуд.

— Не заважай, — прошепотів Джордж.

Старий кивнув:

— Саме з вершка цієї вежі 1863 року, приємного літнього вечора, кинулася леді Керолайн Трокмортон. Вона стояла отам між зубцями, на тлі криваво-червоного неба, а слуги марно намагались виманити її звідти чаєм і пирогом... Звичайно ж, марно. Вона ковзнула звідти так легко, ніби вийшла з омнібуса.

— Хоч її спіткав спокійний кінець, — зауважила я.

— Ви так гадаєте? Вона так верещала, поки падала з вежі...

На мить запала мовчанка. Вітер здійняв холодні брижі на озері. Джордж кахикнув:

— Гм-м... гарненький трояндовий садок.

— Так. Його насадили там, де вона впала.

— І озеро теж гарненьке...

— Там загинув старий сер Джон Кері. Вирішив скупатись уночі й потонув. Розповідали, що він доплив до середини — й пішов на дно під тягарем власних нестерпних спогадів...

— А це що за будинок? — Локвуд показав на маленьку хатину, оточену живоплотом.

— І його тіла так і не знайшли...

— Справді? Шкода. То що це за будинок?

— Він і зараз там — серед мулу, каміння й затонулого листя... Пробачте, що ви сказали?

— Цей будиночок... У нього є якась моторошна історія?

Старий замислився:

— В цього будиночка? Жодної.

— Жодної?

— Так.

— Ви певні? Жодного злочину чи пристрасті? Нічогісінько?

Сторож розважливо поглянув на Локвуда:

— Пробачте, сер, це у вашому коледжі звикли так жартувати?

— Та що ви! — заперечив Локвуд. — До того ж, я не навчаюсь у жодному коледжі.

— Можливо, ви й не вірите всім цим історіям, — промовив старий. Повільно, наче колеса воза, що застряг у болоті, його очі обернулися спочатку до Джорджа, а потім до мене. — Можливо, й ніхто не вірить.

— Ні, ні! Ми віримо! — вигукнула я. — Віримо кожному вашому слову! Правда, Джордж?

— Так... майже кожному.

Берт Старкінс насупився:

— Скоро ви переконаєтьсь у тому, що все це — правда. Будь-що привидів немає лише в цьому будинку, бо тут живу я. І я ретельно стежу, щоб тут не водилися Гості.

Навіть із такої далекої відстані ми почули, як бряжчить залізо під дахом хатини.

Більше старий не розповідав нічого. Він провів нас до останнього рогу, й ми знов опинилися біля парадного входу. Там виявилось, що наші торбини вже перенесено нагору, до дверей, а біля них стоїть високий зморений чоловік і привітально махає нам ціпком із залізною бамбулькою.

19

— Ласкаво прошу, пане Локвуде!

Джон Вільям Ферфекс зустрів нас на порозі, потис Локвудові руку й коротко кивнув нам із Джорджем. Мені здалося, що від нашої минулої зустрічі він став ще вищий і худорлявіший; темно-сірий костюм висів на його висохлому тілі, як порожній лантух.

— Ви саме вчасно, як і обіцяли! І ви переконаєтесь, що я теж дотримую своїх обіцянок. Десять хвилин тому я переказав на ваш банківський рахунок потрібну суму. Тепер, пане Локвуде, майбутнє вашої агенції забезпечене. Вітаю! Якщо ви підете зі мною до східного крила, де я