Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Пам’ятаю. Вибач, що доводиться терпіти мене.

- Я потерплю. І я робитиму те, що вважаю за потрібне, щоб наша подорож залишилася непоміченою тими, хто хоче знайти тебе.

 Я замовкла. Хто ще через мене поплатиться своїм життям? Напевно, краще про це не думати.

 Я глянула на будівлі, що проносилися за вікном. Було вже досить світло. З настанням ранку мені ставало спокійніше. Згодом люди перестали турбувати мене, як раніше. Тепер серед них при світлі дня почувалася в безпеці.

 Аеропорт не зустрів нас метушнею. Пасажири, які користуються перевагами та зручностями приватних рейсів, були відгороджені від натовпів звичайних пасажирів. Перевірка документів і навіть того невеликого «багажу», який Мін не випускав з рук, не довіряючи його послужливому персоналу, не зайняла багато часу.

 Мін був уважний до мене і ввічливий, але не розмовляв зі мною. Можливо, нас можна було прийняти за парочку. Парочку в сварці. Молодих нащадків якихось мільйонерів – мажорів і улюбленців долі. Однак Мін тримав мене в полі свого зору. І я наглядала за ним. Хто знає, що йому спаде на думку? Сподіваюся, він не збирається перебити всіх, хто трапляється нам на шляху або якось не так на нас подивиться?

 Біля трапа нашого невеликого білосніжного літака, призначеного для приватних перельотів, нас зустрічали дві гарні стюардеси і, судячи з усього, капітан і його помічник. Обидві дівчини, привітавши нас, крадькома вдивлялися в наші обличчя, мабуть, намагаючись упізнати в нас знаменитостей, якихось зірок або публічних персон. Коли вони зрозуміли, що ми для них незнайомі, трохи розчарувалися. Хоча Мін привернув своїм милим красивим личком увагу обох дівчат. Він їм сподобався.

 Нарешті ми потрапили на борт. Затишна, світла і стильна обстановка всередині, немов маленький готельний номер, який доповнювали ввічливі й уважні стюардеси. Їхня чемність була для мене трохи нав’язливою, зайвою.

 Я на мить затрималася.

- Усе гаразд, - промовив Мін, легенько підштовхуючи мене вперед і саджаючи в шикарне крісло.

 Усі приготування і «ритуали» було закінчено, турбіни літака зашуміли. Наполегливі стюардеси просили нас вимкнути телефони, пристебнути ремені і не залишати своїх місць, поки літак не набере висоту. Я слухняно і нетерпляче виконувала те, що від мене вимагали за правилами безпеки. З полегшенням видихнула тільки тоді, коли відчула, що шасі літака відірвалися від злітної смуги.

 Я спостерігала в ілюмінатор, як наш літак набирає висоту, залишаючи внизу й осторонь величезне місто. Якась невиразна тривога закрадалася в серце, немов щось покидало мене або зачаїлося в глибині підсвідомості.

 Я не могла зателефонувати ні Ейдену, ні Чейзу. У телефоні, який залишив для мене чоловік, був лише один номер – Ейдена. Мін сказав, що ще можу перевірити електронну пошту. Можливо, це було зайвою обережністю, але Чейзу Ейден залишив розпорядження: зачаїтися, жодних контактів і дзвінків. У разі, якщо їхнє місцезнаходження не виявили і вони в безпеці, Чейз мав щодня скасовувати надсилання повідомлення на електронну пошту з планшета з фальшивою айпі-адресою. Я не знала, як це працює, але в електронній скриньці досі умовного листа не було.

 Мене це мало заспокоювало.

 Сонце з’явилося над горизонтом. Що відбувалося там внизу зараз, я не знала. Мін запевнив, що все гаразд. Але звідки він знає, що все гаразд? Щось турбувало мене.