Читати книгу - "Жахослов"

– Лейло? Тут дехто прийшов.

Кволий шепіт з-поза дверей був знаком того, що я можу ввійти. Кімната була декорована у тих нейтральних кольорах – бежевому, кремовому, блідо-рожевому, – що ніби створені для таких місць утечі. Я не бачив у кімнаті майже нічого, що вказувало б на особистість її мешканки, яка сиділа в пеньюарі біля вікна, поклавши на коліна світло-блакитну плетену ковдру. Надворі був сонячний день, та вона все одно була частково в тіні. Вікно було наполовину запнуто фіранкою, щоб відгородити її від прямого сонячного проміння.

– Боюся, це не найкращий день для Лейли, – промовила доглядальниця. – Але я залишу вас двох наодинці на певний час. – Потім голосом «професійної доглядальниці» оголосила: – У вас сьогодні гість, Лейло.

Лейла підвела голову з м’яким подивом в очах. Доглядальниця залишила нас.

Попри те що її волосся було зовсім біле, Лейлу чудово можна було впізнати за фотографіями 60-х років. Зморшки навколо її губ і очей були дуже стримані, що властиво жінкам з бездоганною шкірою, і майже не помітні в затінку. Злегка розтулені губи досі були рожеві та зберігали чудову форму, і дивна відсутність виразу на обличчі була вже мені знайома. Вона й досі була струнка, тільки її очі ще більше запали, оточені синювато-сірими колами. Було в ній щось морське. Її волосся і колір обличчя були зовсім білі, як слонова кістка. Вона нагадувала забуту всіма русалку.

– Вітаю, – промовила вона тихим голосом, майже пошепки.

Я розпочав свої пояснення. Вона слухала, не зводячи з мене своїх спустошених очей. Жодна емоція не промайнула на її обличчі, та коли я вперше згадав ім’я дядька Г’юберта, вона промовила:

– Ні. – Тихо, але виразно.

Я знову вимовив ім’я.

– Ні, ні, ні! – трохи гучніше.

Я розповів їй про картину. Я виставив її, притуливши до стільця, аби вона її добре бачила.

– Ні, ні, ні, ні, ні!.. – ще гучніше.

Її очі конвульсивно стискали підлокітники крісла. Вона намагалася підвестися, але її ноги й руки були заслабкі, щоб втримати її.

– Ні, ні, ні, ні, ні… НІ! НІ! НІ!

Лейла простягнула ногу в капці й щосили копнула нею портрет. Картина перекинулася і впала на підлогу, на полотні лишилася відмітина. Жінка дивилася на мене. Її очі потроху осяювалися розумом. Вони оберталися в очницях, озираючи кімнату, із несамовитою жадібністю вдивляючись у кожну деталь. Важке хрипле дихання виривалося з її грудей. А в голосі прорізалася зовсім чоловіча різкість.

– Я не хочу цього лайна, – промовив голос. – Я хочу мою бісову камеру!

* * *

Реджі Олівер , із 1975 року – професійний сценарист, актор і театральний режисер. Серед його останніх публікацій – збірки «Криваве море» і «Відпочинок від пекла». А також роман «Боук Дівільський». Готується до публікації дитяча книга «Привиди Тенкертонського парку і як їх позбутися» з ілюстраціями автора.

По

ПОТОЙБІЧНІСТЬ, – ності, ж. Абстр. ім. до потойбічний – 1. За релігійними уявленнями – неземний, загробний. // у знач. ім. потойбічне, – ного, сер. – те, що, за релігійними уявленнями, пов’язано з неземним, загробним життям. // Чужий усьому житейському. // Дивний, неприродний, наче із загробного світу. 2. Те саме, що «протилежний».

Найближча етимологія: потойбічний, потойбіч, «по той бік» – рос., біл., болг., діал. макед. бок, д. – рус. бокъ, п., ч., слц., верх. – луж., ниж. – луж. bok, серб. – хорв. bôk, словен. bόk, ст. – слов. бокъ – остаточно не з’ясоване; можливо, споріднене з д.-ісл. bak, д. – англ. baek, англ. back «спина», менш переконливе зіставлення з лат. baculum «палиця», гр. βάχτρον «жезл», д.-ірл. bacc «гак» (через значення «ребро»).

Синоніми: потойбічний світ; загробне життя; астрал; ПРОТИЛЕЖНІСТЬ.

Приклад: «Іноді ми потрапляємо в потойбічність, адже перш ніж померти, треба навчитися жити…»

Потойбічність

Майкл Маршалл Сміт

Коли вирушаєш у довгу самотню мандрівку на мотоциклі, завжди ризикуєш через необережність (а іноді навіть попри всю обережність) потрапити в складну ситуацію. Розвідувати нові місця легше в супроводі родини чи принаймні парою. Самотній мандрівник зустрічає менш гостинний прийом. Самотній мандрівник чоловічої статі сприймається як джерело потенційного клопоту, порушення усталеного балансу сил, навіть якщо цей чоловік – щойно розлучений власник книгарні, який вирушив у подорож країною лише тому, що йому нестерпно було й далі скніти в тиші тих самих чотирьох стін.

Аби все прояснити: чоловік, про якого йде мова, це я сам. І можу запевнити, що зовсім не видаюся типовим порушником спокою. Мій мотоцикл не чорний і навіть не червоний, він цілком мирного зеленого відтінку, майже кремового, і я на ньому не схожий ні на гота, ні на рокера – звичайна посередня людина сорока дев’яти з половиною року, втомлена, знудьгована і з явними ознаками депресії. Принаймні так стверджувала мій психотерапевт, доки я не звільнив її – чи, радше, припинив записуватись на подальші сеанси, що більш відповідає моєму способу вирішення проблем.

Я поїхав не через прагнення «знайти себе», тим більше, не очікував, що ця знахідка виявиться приємною – все одно було вже пізно щось змінювати. Я лише хотів зробити перерву в житті, яке повільно доводило мене до божевілля своїми прикростями, недоліками, втратами і бездіяльністю. У житті, у якому події впливали на мене, замість того, аби було навпаки. Я хотів чогось іншого. Хотів сам впливати на щось – або на когось.

Хотів забратися до дідька з тієї діри.

Утім, зрештою мені таки довелося знайти себе. Чи було це на краще, важко сказати. Можливо, що коли я пишу все це, то наближаюся до відповіді. Хоч я дійшов висновку, що не існує ні кінця, ні відповіді, вартої хоча б зусилля, і що іноді найвизначніші зміни відбуваються без жодного галасу, а справжні розв’язки трапляються лише у вигаданих історіях.

Ця історія не така.

Мене звати Роберт. Свій байк я кличу Персі – літературний жарт, який або розуміють, або ні (моя дружина, розумна й начитана, не розуміє). У будь-якому разі, це неважливо. Насправді я нічого не тямлю в обслуговуванні мотоциклів. Я купив