Читати книгу - "Малиновий пелікан"

– А де їх узяти? – вигукнув хтось з місця.

– Якщо потрібно, – пообіцяв Торквемадзе, – чесних людей пришлемо з Грузії, із Америки. – І перетворившись раптом на Джонсона енд Джонсона, продовжив з американським акцентом: – Тому потрібна революція. Якщо ви її здійснювати, держдепартамент буде заплатити вам багато гроші. Більше, ніж ви можете красти на своя робота. Але ви повинні показати, що ви здатна на революція.

Тут на стіні висвітилася велика карта Москви, і Джонсон енд Джонсон лазерною указкою показав, як, куди і звідки мають іти повсталі народні маси і де їм належить злитися в єдиний штурмовий потік. Якийсь чоловік з великими сивими кучерями піднявся зі свого місця з запитанням, як йтиме оплата – за загальну участь чи за конкретні дії.

– Платити будемо по гнучкій шкалі, – повідомив подвійний Джонсон, перетворившись знову в Торквемадзе. – За загальну участь за нижчою ставкою, за особливу активність, прояв героїзму акордно. Випадки героїзму мають бути підтверджені показами свідків, пред’явленням відповідних фотознімків з ваших айфонів і айпедів і, у випадку особливого героїзму, свідоцтвами про смерть. Керівникам руху чи, як у вас кажуть, призвідникам, чи, ще краще сказати, закаперщикам, платити будемо більше, рядовим революціонерам менше, але також достатньо. Окрема плата буде за напад на поліцейського. Також різна шкала: за ляпас, удар по зубах чи кийком по голові. Дуже хороший ефект виникає від перекидання автомобілів, особливо поліцейських. Так що добре їх перекидати, ще краще – підпалювати. Підпалювати можна й автомобільні шини. Вони прекрасно горять, дають багато диму і смачно пахнуть. Якщо хтось із вас погодиться відзначити свою участь самоспаленням, ми будемо це вітати й оплатимо за найвищоюй ставкою.

– За найвищою ставкою – це скільки? – запитав я.

– Залежно від віку, – пояснив Торквемадзе. – Зворотна пропорція. Чим молодший, тим дорожче.

– Це, – кажу я, – неправильно.

– Врахуйте, американці завжди все роблять правильно. Хто з цим не згоден? Бачте, усі згодні. Так ось, в даному випадку вони виходять з міркування, що молода людина спалює більше уявних років життя. Це коштує дорожче. Логічно?

Мені довелося з гіркотою погодитися, що спалювальної перспективи в мені зосталось зовсім небагато, і, власне, особливо нажитися на такій акції я вже не зможу.

Революція

Я не пам’ятаю, чим закінчилася ця лекція, але раптом я себе побачив на чолі розлютованого натовпу, і виявилося, що я і є Торквемадзе. Я біжу попереду, усі за мною, хто з палицями, хто з городніми інструментами, дехто з травматичною зброєю, а окремі навіть з автоматами Калашникова. А один чоловік тягне з собою на мотузці кулемет системи «Максим», здається, той самий, бачений мною у кінофільмі «Чапаєв». Біжимо кудись повз будинок на Луб’янці, біжимо по Іллінці в бік Красної площі, десь збоку горять перекинуті автомашини і старі автомобільні шини.

Натовп великий. До нього приєдналися люди, що досі стояли на узбіччі. Приєдналися триста тисяч прихованих бійців держдепу, що вилізли з підпілля. І знову (виявилися спритниками) двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і сорок розіп’ятих хлопчиків. Нечисленні поліцейські намагаються стримати натовп, але в них летить каміння і коктейлі Молотова. Біжучи, я помітив нашого славного градоначальника. Він стояв, притиснувшись до стіни якогось закладу, і голосно плакав, бачачи, як повсталі вивертають з тротуару керамічну плитку, до укладання якої він доклав стільки сил і старань.

Але Москва сльозам не вірить, а революція триває. Дзвенить побите скло магазинів, з яких революціонери тягнуть все, що під руку попаде, і при цьому, як факти особливого героїзму, фіксують на айфони, роблять селфі на тлі вогню і розтрощених вітрин.

Я біжу попереду, і мені так це подобається. Біжу і сам собі дивуюсь. Зазвичай, коли я навіть ходжу повільним кроком, у мене швидко починає боліти поперек, а тут біжу і нічого не болить, біжу як молодий, і на бігу розумію, що я й справді помолодшав. Це революційний порив зробив свою чудодійну справу. (Тому всім, хто страждає від тієї чи іншої недуги, раджу час від часу здійснювати бодай маленьку революцію, і якщо залишитеся живим, негайний цілющий ефект вам забезпечений.)

Але ось ми перетинаємо Красну площу. Підпалили по дорозі ЦУМ. Хтось кинув гранату в Мавзолей Леніна. Вперлися в Спаські ворота: вони зачинені. Обізнана людина каже: треба йти через хвіртку. Ринули туди. Там два чоловіки в цивільному, один вищий і старший, другий нижчий і молодший. Молодший вхід собою загородив, старший запитує:

– Стоп, громадяни, ви куди? Пропуск є?

Всі позад мене, природно, розгубилися.

Я їм кажу:

– Хлопці, спокуха, зараз розберемося.

І звертаюся просто до старшого:

– У чому справа? Чому перешкоджаєте проходженню народних мас?

– Ніяких народних мас не знаю, – відповідає. – А якщо у вас екскурсія, то має бути пропуск зі списком учасників.

– Який до біса пропуск? Ви хіба не бачите, у нас не екскурсія, а революція.

– А-а-а, – каже він, – якщо революція, тоді справа інша. Хвилиночку.

Комусь подзвонив по телефону старої конструкції з коліщатком і дірочками, забув, як називається.

– Зараз, – каже, – підійде начальник охорони.

Підійшов начальник охорони в старовинній формі з еполетами, розшитими золотом, і з ківером на голові.

– У чому справа, товариші-панове?

– Та ось, – кажу, – бажаємо взяти штурмом Кремль, у нас народна революція.

Мене здивувало, що це його не здивувало.

– Ну, що ж, – каже, – революція справа хороша, перевірена і схвалена товаришем Зюзю, але потрібен дозвіл.

– Що? – кажу. – Який ще дозвіл?

– Писемний. Від мерії. З підписом мера і круглою печаткою. А також з указанням кількості учасників і часу проведення від дев’яти до вісімнадцяти годин.

Я, варто сказати, обурився.

– Що це за дурня, – кажу. – Це ж революція. Ви чули, щоб Ленін питався дозволу чи Троцький?

– Стосовно вказаних осіб не знаю. Але всі екскурсоводи на проведення масових екскурсій, а тим паче революцій, мусять отримувати дозвіл.

Я не відступаю, гну своє.

– Що це, – кажу, – за бюрократичні заковики? Та де ж ви бачили, щоб народна революція здійснювалася за папірцем? Думаєте, в дев’ятсот сімнадцятому році більшовики з папірцями йшли на Зимовий? Не було у них жодних папірців, крім, можливо, мандата, підписаного особисто товаришем Троцьким.

– Гаразд, – каже