Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

— Я не думав, що цими днями ти мав психотичні епізоди, — сказав Том. — Хіба не велися розмови щодо того, аби тебе виписати?

Я знову кивнув. То була правда, мені покращало. Стало набагато краще. Люди вважають, що шизофренікам не може стати краще. Насправді більшості людей, які отримують лікування, стає краще. Декому значно краще, а небагатьом навіть вдається цілком позбутися симптомів. Це не означає, що симптоми не можуть знову показати свої бридкі голови, але, як каже моя психотерапевтка: «Кожен хороший день — це подарунок, неважливо пацієнт ти чи президент».

— Це від ПТСР, а не від психозу, — мовив я.

— ПТСР, — повторив він. — У мене він теж є.

Том сказав це швидко, майже гордовито, ніби то була почесна відзнака. Якимось дивним чином так, мабуть, і було. У місці, де повсякденне життя зосереджене на симптомах, ви часто змагаєтесь у тому, аби отримати найцікавіший, найбільш рідкісний і найжахливіший діагноз із можливих. Якщо вже ти мусиш бути в лайні, то треба бути в ньому по вуха. Не те щоб ПТСР — посттравматичний стресовий розлад — був особливо рідкісним поміж шизофреніків. Дослідження показують, що люди, які пережили травматичні події на кшталт війни, жорстокості чи насилля і отримали від цього ПТСР, мають більшу схильність виникнення шизофренії. Я читав статтю із загальногеномного дослідження асоціацій, яка демонструє, що гени, які пов’язують з ПТСР, перетинаються з генами, що підвищують ризик розвитку шизофренії, як зазначено у «Діагностичному та статистичному посібнику з психічних розладів — 5». Якщо коротко: я вияснив, що якщо ви пережили серйозну травму і маєте історію шизофренії у родині, ви у хиткому становищі. І цей висновок заснований на більшому, ніж те, що я прочитав.

— Вони почали використовувати електрошок, аби витурити травматичні спогади.

— Ти ж-ж-жартуєш, — сказав Том.

— Ні, не жартує, — мовив Джек — наразі перебуваючи у своєму відносно стрункому та помірно медикаментозному втіленні — сідаючи за наш стіл. — Вони роблять це вже майже десять років. Спочатку зі щурами, тепер з людьми. Ми фактично однакові, знаєте. Скільки сеансів у тебе було?

— Чотири, — сказав я.

— Працює?

— Не пам’ятаю.

Вони розсміялися.

— Ні, я не думаю, що ти можеш згадати те, що забув, — сказав Джек, запихаючись смаженим рисом.

— Я жартую, — відповів я. — Я можу. Але воно ніби ламається, зникає, ніби... — я поколупав свою їжу.

Я побачив, як Джек совається на стільці.

— Ніби?.. — мовив він. Бо так само, як Джек не витримував незакінчених партій в шахи чи несиметричних речей, він не витримував незавершених речень.

— Ранковий туман, — сказав я і побачив, як він заспокоюється.

Джек заявляв, що він не шизофренік, а шизотипічний, тобто м’якший варіант. І саме тому він не страждав від галюцинацій, марень, параної, голосів у голові, агресії, і не був — як Гаррі — німою, нерухомою статуєю, яка просто витріщалася у простір. Зовсім навпаки, Джек був вдячний за правильну кількість безумства, яку отримав, бо ж вважав, що одного дня воно зробить його відомим художником, письменником чи хореографом, аж усі жінки світу кидатимуться йому під ноги. Бо дослідження продемонстрували — і тут він насправді міг показати підтвердження — що шизотипічний розлад тісно пов’язаний не тільки із креативністю та художніми здібностями, а й із привабливістю та сексуальністю.

Після обіду я взув кросівки та вийшов на пробіжку. Мій звичайний шлях повів мене за головну будівлю, до старої брами із кованого заліза з літерами П. Л. Б. Відвідувачам казали, що розшифровуються вони як «Приватна лікарня “Баллантайн”», але ті, хто прожили тут якийсь час, знали, що насправді вони означали «Психіатрична лікарня “Баллантайн”». Десять-дванадцять хвилин я біг дорогою, тоді звернув у ліс, петляючи так, аби вибігти з лісу на краєчок газону, що вів до передньої частини головної будівлі. Десь у лісі я зрозумів, що насправді не впізнаю себе. Я не хвилювався, знав, що провали, які з’явилися в моїй пам’яті після ЕКТ, зазвичай заповнювалися за кілька днів. Принаймні ті частини, яких ми не хотіли стирати. Але коли я вибіг із лісу та побачив головну будівлю, на одну жахливу мить я подумав, що у мене рецидив, що усе це було галюцинацією.

Але тоді я згадав, і пульс мій знову сповільнився.

Будівля була зведена у так званому колегіальному готичному стилі, з чотириповерховою центральною секцією та нижчими крилами з обох боків. Фронтон даху вищої частини будівлі мав двоє рогів. Деякі люди називали її Нічним будинком, бо багато пацієнтів — як я — прокидалися тут і почувалися так, ніби роки, які минули з часу їхнього приїзду, були сном. То була приваблива, дружелюбна будівля, зараз сяяло сонце, але навіть так вона все одно з якоїсь причини змушувала мене тремтіти. Напевно, мені щось наснилося, коли я був під наркозом. Я побіг назад, сходив у душ та приготувався до сеансу терапії. Я відчув, як мій серцевий ритм трохи пришвидшився. Так завжди ставалося перед тим, як я мав зустрітися зі своєю психотерапевткою.

— Як ти сьогодні почуваєшся, Річарде?

— Нормально.

— Я чула, що твоя ЕКТ минула добре.

— Так.

Психотерапевтка підвела очі від свого зошита і відкинула свій короткий, хлопчачий чубчик з чола й окулярів для читання. Ми були лише удвох. Як і завжди, ми сиділи у психотерапевтичному просторі, великій, просторій кімнаті, умебльованій, ніби затишна вітальня. Вона погралася своєю рожевою шпилькою для волосся, яку використовувала як закладку, а тоді прикипіла очима до мене. Вона усміхнулася тією усмішкою, від якої лине сонячне світло, а ти почуваєшся так, ніби вона не лише бачить тебе, а бачить лише тебе. Але не треба бути шизофреніком, аби таке собі вигадати. Випадки закоханості пацієнта у свого психотерапевта, коли той був протилежної статі, підхожого віку та зовнішньо привабливим, були вочевидь такими