Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Я швидко закрокувала до ванни, намагаючись видаватися бадьорішою, аніж була направду. А направду мені хотілося склеїтися з подушкою. Чомусь останнім часом сил катастрофічно не вистачало. Біля дверей я обернулася й, постоявши мить, таки спитала: 

— Звідки вона в тебе, Кіане? 

— Вона належала Томпсону. Ми забрали її з головного офісу «Motor and Cycle Ind.». 

— У Дженни та її чоловіка ж не було дітей, правда? 

Ми схрестилися поглядами й, видавалося, подумали про одне й те ж. 

— Ні. Але Серрано, співвласник, цілком міг мати. Це ж його офіс був теж. 

— Кому спала геніальна ідея намастити її отрутою? 

— Мені, — Кіан коротко гмикнув. — Отрута не смертельна, але збити з ніжок може. Для надто клептоманських ручок. 

Я гмикнула й зникла за дверима, згадавши, як сама тягла до неї руки. 

У ванній кімнаті спочатку мене ошпарило холодною водою з крана, потім я підсковзнулася на рівному місці й ледь не рознесла Кіанові світло-коричневий умивальник. Зачепила рану на нозі від кулі, що спокійнісінько собі загоювалася, рикнула від такого сильного й різкого болю, що сльози з очей бризнули. Сівши на підлозі, я стала пальцями стирати кров, що струмочком потекла по шкірі. 

У двері затарабанили. 

— Віві? Вів, ти ціла? 

— Я… — потягнувшись, я відімкнула двері й підштовхнула. Кіан так широко розчахнув їх, що навіть холодно стало. Затим, кілька разів кліпнувши, втупився в мене на підлозі. Я зітхнула й чистою рукою витерла сльозу, що потекла по щоці. — Усе добре. 

Кіан присів біля мене й указівним пальцем стер самотню сльозу на іншій щоці. 

— Забилася? 

— Я просто криворука. А виявляється, ще й кривонога. Ну, як завжди. 

У цю мить йому подзвонили. Він вивудив телефон з кишені й, однією рукою шукаючи вату в шухлядах, іншою притулив його до вуха. 

— Так, Катріно, — він на мить застиг, задумливо втупившись перед собою, а потім знову продовжив шукати. — Добре, за… е-е-е, — Кіан озирнувся на мене й звів брови, — за годину буду. Думаю, вони ще лишатимуться на місці. Так. Дякую тобі. 

Він поклав телефон на раковину, узяв вату, змочив її у воді й став витирати мені кров. 

— Я й сама могла, — пробурмотіла я, не дивлячись йому в очі.  

— Знаю. Але дозволиш сьогодні це зробити мені? 

Я повільно кивнула й сперлася спиною на ванну, зсутулившись, волосся посипалося з плечей уперед, закривши обличчя. Закінчивши, Кіан теж сів на підлогу, схрестив ноги й уважно подивився на мене. Мені було важко, не придивляючись і не підводячи очей, зрозуміти, про що він думає. А може, то й на краще. 

— Віві? — він простягнув руку, пірнув під волосся й погладив великим пальцем мою щоку.

— Гм? 

— Уперше бачу тебе направду такою сумною за останній рік, — проказав він повільно, наче хотів, щоб я замислилася над його словами. 

— Пробач, — брякнула я й підтягнула ноги до грудей. 

— У цьому нема нічого поганого, Вів. Навпаки, я радий, як би то дивно не звучало. Адже це значить, що тут ти почуваєш себе достатньо в безпеці, щоб бути різною. Не тільки щасливою, а й сумувати.  

Я криво всміхнулася. 

— Я тебе ненавиджу, Кіане Еллінгтоне. Ти надто легко залазиш мені в душу. 

— Не треба так казати, — він підвівся й простягнув мені руку. — А то ж я помру. 

По шкірі побігли мурашки. 

Після сніданку Кіан став збиратися. Я сиділа на дивані й спостерігала за тим, як він повільно й неохоче натягує сорочку, обирає костюм і викручується, щоб «дурнуватий піджак нормально сів у плечах». Я застібнула йому гудзики, монотонно повторивши ту ж фразу, яку він мені сказав у ванній — «я знаю, що ти можеш зробити це сам, але давай сьогодні я?», — допомогла надягти годинник і жодного разу не спитала, куди він прямує. Загалом, він не зобов’язаним переді мною звітувати так само, як і я перед ним. 

За вікнами періщив дощ, мене дужче хилило в сон. І мені видавалося, що після того як за Кіаном зачиняться двері, я обов’язково знову засну. Я ж бо навіть не розчесалася. 

— Я в офіс, якщо що. Думаю, сильно не сумуватимеш, — він зупинився навпроти мене, і я знову вловила той його парфум з невідомими мені нотками. — Нікуди не втікай, будь ласка. Добре? 

Я зітхнула, мляво всміхнулася, потягнулася й осмикнула піджак. 

— Тепер ти готовий підкорювати світ. 

Його чорні очі всміхнулися мені. Він схилився й поцілував мене в маківку, і я знову втягнула той його парфум. 

— А ти мене? 

— Навряд, я навіть волосся не розчесала, сиджу в піжамі з дурнуватими вушками, про сорочку й костюм і мови нема. Тут навіть світ не завоюєш, а що вже казати про Кіана Еллінгтона.

— Я згоден на чорну сукню. А можна й без неї.  

Я відхилила голову, щоб зустрітися з ним поглядами. Кілька довгих секунд ми просто вдивлялись одне на одного, наче вперше бачилися, а потім водночас, наче змовившись перед тим, стикнулися вустами. Кіан був напористим, і за секунду я вже відхилилася спиною на диван, а він завис наді мною, завів руки мені над головою, його пальці міцно зчепилися з моїми зап’ястями, але я однаково відхилилася й, важко дихаючи, провела язиком по верхній губі. Кіан прослідкував за кожним моїм рухом, звільнив одну свою руку й відкинув волосся мені з лоба, затим схилився за ще одним цілунком. 

— Костюм помнеться. 

— Я вже ладен нікуди не йти. 

— Тоді весь твій офіс заявиться сюди в пошуках свого прекрасного очільника балагана. 

Він зітхнув, наче таке справді могло статися, кинув на мене благальний погляд і таки вибрався з квартири. І коли за ним зачинилися двері, у помешканні стало так тихо й порожньо, наче всередині не лишилося жодної живої душі.

Улігшись назад на диван, я проспала до четвертої дня. Надворі встигло потемнішати ще більше, наче дощ мстився за всі ті світлі дні, що ми встигли прожити, і намірився влаштувати другий потоп. Десь о п’ятій забренькав і мій телефон. Знову Кенджі.