Читати книгу - "Присягнись, що ти мій, Поліна Ендрі"

Я важко видихаю, зачинивши двері свого кабінету. Як же дістав Картер! Ще й новий стажер… Чому саме хлопець, якщо я веду жіночу колонку? У голові не вкладається.

Мене буквально підштовхує знову вийти і вирушити до кабінету боса. Так і роблю.

Я відчиняю двері його кабінету без стуку, щось у мені закипає від цієї несправедливості. Картер здивовано дивиться на мене поверх окулярів, мабуть, він не очікував побачити мене так скоро. Але я не можу мовчати.

— Містере Картер, — починаю я різко, не встигнувши навіть зібрати всі думки воєдино, — ви що вже знайшли мені заміну? Новий стажер... Адже він хлопець, а я веду жіночу колонку! Як ви собі це уявляєте?

Він лише піднімає одну брову, схрестивши руки на грудях.

— Ну то й що? - Відповідає Картер з незворушністю. — Ти думаєш, що хлопець не зможе вести колонку? Незамінних немає, Елайно, і ти мала це розуміти, перш ніж вагітніти.

Я завмираю, розгублена безцеремонністю. Він ніби зовсім не розуміє, в чому річ.

— Але ж це моя колонка, — відповідаю я, намагаючись стримати злість. — Я над нею стільки працювала, у мене з'явились постійні читачі, жінки мені довіряють!

Картер відриває погляд від документів на столі і переводить його на мене.

- Елайно, ти вагітна. Я цього не врахував, коли брав тебе на постійне місце.

Мої руки стискаються в кулаки, але я примушую себе дихати рівно.

- Це все? - спитав він після паузи. — Якщо так, у тебе є ще робочі завдання на сьогодні. До речі, я перевірю результати до кінця дня.

Він відводить очі назад до паперів, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Я стою кілька секунд, не можу повірити, що він так легко нехтує моєю роботою і вкладеною працею. Потім розвертаюся, намагаючись не грюкнути дверима, хоча це перше, що хочеться зробити. Хоча чому власне я маю стримуватися?

Я вилітаю з кабінету містера Картера, грюкаючи дверима з такою силою, що шибки в рамці мало не деренчать. Усередині все вирує - агресія поєднується з образою і почуттям несправедливості. Я видихаю, повільно заспокоюючи дихання. Невже він серйозно думає, що можна просто замінити мене?
У відділі тиша, яку я перервала своєю появою, ненадовго затягується, але незабаром знову оживає звичний гул офісного життя. Я роблю кілька кроків уперед, коли чую, як біля дверей з'являється незнайомий голос:

— Вибачте, хто тут Елайна Емерз?

Я обертаюсь і бачу кур'єра, що стоїть біля дверей з величезним букетом квітів у руках. Навколо тут же починають метушитися дівчата з відділу. Сабрина пирскає, похитуючи головою:

- Ой, це я! Елайну Емерз, всі тут знають! - Вона не особливо вдало жартує, але ніхто її особливо і не підтримує.

Я піднімаю руку, трохи розгублено вимовляючи:

- Це я.

Кур'єр одразу простягає мені букет — величезний, із яскравими ліловими ірисами та білими трояндами. Мої улюблені. Я розписуюсь у квитанції, і він іде, залишаючи мене стояти в оточенні колег із цими квітами в руках. Серце дивно тьохкає, а в голові тільки одна думка: від кого? У цей момент двері знову відчиняються, і я бачу Марка. Він оглядається, мабуть, шукаючи мене в натовпі. Я трохи піднімаю руку, махнувши йому, привертаючи увагу. Марк підходить до мене з усмішкою і легко торкається моєї щоки губами.

— Привіт, красуне, — жартівливо промовляє він, киваючи на букет. — Я навіть не здивований. Від кого?

— Дуже дотепно, Марк, — кажу я, повертаючись і прямуючи до свого кабінету. Він іде слідом за мною. — Але наскільки я пам'ятаю, я ніколи не казала тобі, які мої улюблені квіти.

Марк піднімає брову, а потім сміється.

- О, це точно не я.

Я зупиняюся на місці, мало не спотикаючись об свої ноги. Спочатку не розумію, що він сказав, а потім здивування пронизує мене наскрізь. Це не він?

- Що? - я завмираю, знову кидаючи погляд на букет у руках. - Тоді хто?

Марк підходить ближче і помічає невелику записку, що стирчить із квітів.

— А ось і підказка, — він указує на картку.

Моє серце пропускає удар, коли я обережно витягаю записку та відкриваю її. Чи знаю я, від кого квіти? Усередині піднімається передчуття, але коли я починаю читати слова на листівці, усвідомлюю, що воно мене не підвело.

«Я не прошу пробачити мені, бо знаю, що це непросто. Я лише хочу, щоб ти знала, будь-якої миті, що б не трапилося, я буду поряд. - Б.»

Моя рука тремтить, коли я складаю листівку, а всередині вирує ціла буря емоцій.