Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Роуз разом із містером Картнером і Джонсоном підійшла до будинку, який був її батьківським домом, місцем, де вона виросла, і де трапилась трагедія. Вони зупинили машину і заглушили двигун, створивши майже ідеальну тишу, яка наповнювала атмосферу очікування.

Роуз вийшла з машини, йшла безпечно й впевнено, наче кожен її крок був підготовлений, а думки чітко зосереджені на меті. Піднявши килимок біля дверей, вона взяла ключ, що ховався під ним, і, не оглядаючись, відкрила двері.

У будинку було тихо і порожньо. Під ноги Роуз впала тінь, коли вона пройшла через коридор. Містер Картнер і Джонсон слідували за нею, тихо й уважно. Вони не питали і не ставили запитань — вони розуміли, що Роуз налаштувалась на щось важливе, на щось, що може змінити хід справи. Вона вела їх через будинок до дверей, що вели в сад. Це було місце, де все почалося, де все змінилося — де було вбито її дядечка Алекса.

Як тільки вони наблизились до саду, Роуз зробила коротку зупинку перед тим, як відчинити двері. Вона пригадала той день, коли сховалась за деревом, спостерігаючи за злочином, за тим чоловіком, який стояв тут. Вона пригадавала всі деталі — ті очі, що зупинилися на ній, і той момент, коли вона зрозуміла, що побачила не просто вбивцю, а когось близького.

Роуз відчинила двері і на кілька секунд завмерла. В її погляді була впертість і рішучість. Згадка про те, що сталося, не дозволяла їй зупинитись. Вона знала, що треба діяти зараз.

Як і колись, вона сховалась за деревом, але тепер їй не було страху. Вона наблизилась до чоловіків, на яких дивилась з новим поглядом, і твердо сказала:

— Це він.

Ті самі очі, ті самі рухи. Чоловік, що стояв перед ними в саду, дивився прямо на Роуз. Їх погляди перетнулися. Вона не могла більше сумніватися — це був той самий чоловік.

Роуз зробила крок вперед, виходячи з-за дерева, і її серце забилося швидше, коли погляд її впав на чоловіка, що стояв перед нею. Це був той самий чоловік, який був там в той злощасний день, коли вона стала свідком вбивства її дядька Алекса. Вона не сумнівалася. Всі ці роки, всі ці розслідування привели її до нього.

Чоловік, стоячи перед нею, повільно зняв каптур, і Роуз побачила його обличчя. Це був інспектор Гарріс. Її подих перехопило, коли вона побачила його знайоме обличчя, що тепер було спотворене виразом холодної, непроникної впевненості.

«Ні… це не може бути», — подумала Роуз, але її інстинкти були непереможні. Усі ці роки сумнівів, усі ці кусочки пазлів, які не сходились, тепер стали яснішими.

Гарріс стояв нерухомо, спокійно, дивлячись на неї. Його очі зустріли її погляд, і вона відчула, як цей погляд проникає в саму душу. Вона бачила в них те, що вже давно підозрювала, але ніколи не хотіла повірити — це був той, хто забрав її дядька, і той, хто тепер мав бути затриманий.

Містер Картнер і Джонсон, стоячи позаду Роуз, не розуміли, що відбувається, але їхні обличчя віддзеркалювали те саме здивування, коли вони усвідомили, хто це був.

Гарріс не заперечував. Його мовчання і те, як він стояв, підтверджували всі її страхи.

— Ти… ти вбив мого дядька, — сказала Роуз, її голос тримався на межі зриву. — Ти був там. Ти його вбив.

Гарріс тільки злегка посміхнувся, ніби був готовий до цього моменту. Це була посмішка, яку Роуз ніколи не забуде.

Роуз, відчуваючи, як її серце б’ється шалено, стояла на місці, погляд не відриваючи від Гарріса. Її слова, проковтнуті гнівом і болем, вирвались на волю, як вирок.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона, голос ледве тримався,

Її слова висіли у повітрі, але Гарріс не злякався. Його усмішка стала ще більш холодною, майже презирливою. Він стояв перед нею, абсолютно спокійний, ніби все це було лише грою. Роуз відчула, як кожна клітинка її тіла наповнюється гнівом і бажанням справедливості.

І в цей момент він зробив те, що Роуз найменше очікувала. Він не відповів, не обмовився, не показав жодних емоцій. Він лише витягнув пістолет, що несподівано з’явився в його руках, і спрямував його прямо на неї.

Гарріс повільно натиснув на спусковий гачок. Вистріл. Мить, що вирвала з неї всі сили. Вибух вистрілу був шокуючим, але замість того, щоб спричинити смертельний удар, Гарріс промахнувся. Пістолет відбився від Роуз, і вистрілив у її руку. Біль розірвав її тіло, але вона не мала сили навіть піднятися. Кров почала швидко витікати, і її очі почали заплющуватися, але у ту саму мить, коли вона майже втратила свідомість, на неї накинувся містер Картнер.

Він скинув пістолет з руки Гарріса, і, не вагаючись, наблизився до нього. Містер Картнер схопив його за шию, і між ними спалахнула сутичка. Містер Джонсон миттєво кинувся до Роуз, що вже впала на коліна. Він підняв її на руки, намагаючись утримати її в свідомості.

— Роуз, тримайся! Ти не можеш залишити нас, — сказав Джонсон, але її голос почав ставати все тише.

— Дякую вам за все... мої ви хлопчики, — ледь чутно прошепотіла Роуз, закриваючи очі. Це були її останні слова.

Містер Джонсон, тримаючи її в руках, миттєво рванув у дім, захопив рушник і, затискаючи рану, почав перев'язувати руку Роуз, щоб зупинити кровотечу. Його руки тремтіли від паніки, але він був спокійний і впевнений у кожному русі.

— Не здавайся, Роуз! — звертався він до неї, навіть коли вона не могла відповісти. Він знав, що швидка повинна бути на шляху.

Тим часом містер Картнер, який встиг затримати Гарріса, підняв його на ноги і тримав міцно, поки Джонсон, не відриваючись від Роуз, викликав поліцію. Вся ситуація з Гаррісом розвивалася блискавично, і скоро на місце події приїхали правоохоронці, які забрали його під варту. Гарріс був затриманий, але його погляд залишався неприязним і безжальним, як і раніше.

Швидка допомога приїхала на місце через кілька хвилин. Лікарі ввели Роуз в реанімацію, і вона була негайно доправлена до лікарні. Містер Джонсон не відходив від неї ні на крок, у той час як містер Картнер залишився на місці події, допомагаючи поліції у розслідуванні і затриманні злочинця.

Боротьба була завершена, але серце Роуз все ще билося в ритмі, що надіялося на порятунок.