Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Далі події розвивалися дуже швидко. Швидка допомога, успішно доставивши Роуз до лікарні, встигла надати їй медичну допомогу на шляху. Лікарі працювали швидко, намагаючись стабілізувати її стан після втрати крові. У той же час, Джонсон і Картнер залишалися поруч, переживаючи за долю Роуз.

Лікарі сказали, що вона пережила найгірше, але її стан все ще залишався критичним. Вони вели спостереження, сподіваючись, що організм Роуз зможе впоратися з травмами. Містер Джонсон, не відходячи від її ліжка, тримав її руку і шепотів заспокійливі слова, хоч і сам відчував тривогу.

Містер Картнер вирішив, що потрібно завершити справу з Гаррісом, і він допомагав поліції збором доказів. Це було важливо, щоб підкріпити всі факти і переконатися, що Гарріс не уникне відповідальності за свої злочини.

У лікарні, тим часом, коли Роуз почала приходити до тями, Джонсон був першим, хто побачив її відкриті очі. Її погляд був слабким, але це було достатньо, щоб він відчув полегшення. Він стискав її руку і тихо сказав:

— Ти не одна, Роуз. Ми всі тут, ти впораєшся.

Роуз кивнула, навіть якщо важко було говорити. Вона зрозуміла, що нарешті досягла мети. Її дядько Алекс отримав справедливість, а справжній вбивця був затриманий. Але ціна була велика — її життя тепер було не тільки боротьбою за правду, а й боротьбою за своє виживання.

І хоча її мати залишалася в комі, і Роуз ще належало дізнатися, що буде далі, вона відчувала, що зможе продовжити боротьбу, навіть якщо шлях буде важким. За нею стояли її друзі, люди, які ніколи не покидали її, і це давало їй сили рухатися далі.

Протягом наступних кількох днів Роуз перебувала в лікарні під наглядом лікарів. Вона відновлювалася після операції, і хоча її фізичний стан покращувався, емоційна травма була все ще надзвичайно глибокою. Вона часто думала про свою маму, яка перебувала в комі. Що більше, кожен раз, коли вона намагалася заспокоїтись, спогади про події останніх днів, про зустріч з інспектором Гаррісом, повертали її до того жахливого моменту.

Містер Картнер і Джонсон були поряд з нею, підтримуючи її як могли. Містер Джонсон намагався змусити Роуз посміхнутися хоча б на мить, коли приносив їй новини чи маленькі подарунки, аби підняти її настрій. Містер Картнер залишався більш стриманим, але також не давав їй відчувати себе покинутою.

Через кілька днів поліція завершила розслідування і офіційно затримала Гарріса. Він визнав свою причетність до вбивства дядька Алекса, хоча і намагався заперечувати свою роль у тому, що сталося після. Проте, усі докази були на боці Роуз, і вона змогла нарешті отримати відповіді на питання, що мучили її всі ці роки.

Коли Роуз знову змогла встати з ліжка і пройти по лікарні, вона відчувала, що хоча і пройшла через страшні випробування, вона перемогла. Вона зрозуміла, що тепер, коли її дядько отримав справедливість, а Гарріс був у руках правосуддя, її справжній шлях тільки починається. Її справи не закінчилися тут, але вона тепер була готова рухатися далі.

Як тільки Роуз відчула себе досить добре, вона вирушила додому. Мати все ще залишалася в комі, і Роуз не могла не думати про те, що її мати все це пережила разом з нею. Вона обіцяла собі, що буде боротися за неї, так само як боролася за справедливість для дядька Алекса.

Місто Денвер і його таємниці більше не були для неї незнайомими, але тепер вона відчувала, що справжній шлях правди і справедливості тільки розпочинається.

Коли Роуз повернулася до будинку містера Картнера, вона відчула, як важливою стає кожна хвилина, проведена тут. Хоча вона пережила стільки болю та втрат, цей будинок став для неї чимось більшим, ніж просто місцем тимчасового перебування. Тут, під дахом цього дому, вона почала знаходити спокій, навіть якщо її душа ще не була готова до цього.

Містер Картнер зустрів її на порозі, і хоч його обличчя було стриманим, він не приховував своєї турботи. Він розумів, через що вона пройшла, і знала, що підтримка в такі моменти важлива більше за все.

— Ти вдома, — сказав він тихо, ніби більше для себе, ніж для неї.

Роуз зітхнула, відчуваючи як її серце знову б'ється рівніше. Вона подивилася на нього, і щось у її погляді змінилося. Більше не було того страху і невизначеності, які мучили її впродовж всього розслідування. Вона зробила кілька кроків вперед і, трохи нерішуче, але з надією в очах, прошепотіла:

— Дякую, що залишився поруч. Я не знаю, що б робила без тебе.

Містер Картнер не сказав нічого, але його погляд був повний розуміння. Він кивнув і поклав руку на її плече, мовчки даючи зрозуміти, що неважливо, що відбудеться, він буде поруч. Їхня тиха взаємодія говорила більше, ніж тисячі слів. Роуз не була сама.

Цей момент спокою був тим, чого вона потребувала. Всі ці роки вона відчувала себе загубленою, але зараз, повернувшись сюди, вона зрозуміла, що хоча ще багато труднощів попереду, тепер їй не потрібно боротися одна.