Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Роуз сиділа на ліжку, погляд її був зосереджений на вікні, де вечірнє світло відтіняло кімнату теплими тонами. Всі думки злилися в одну, і вона не могла відірватися від спогадів про те, що сталося. Раптом двері кімнати відчинилися, і на порозі з'явився містер Джонсон. Він зробив кілька кроків і підійшов до її ліжка, де вона сиділа.

— Ти ж добре почуваєшся? — запитав він, але його голос був м'яким, і Роуз могла відчути, як він хвилюється за неї.

Він сів на край ліжка, трохи відсахнувшись, але все ж залишаючись поруч, намагаючись не порушити її простір. Він був спокійний і в той же час турботливий, його погляд м'яко торкався її обличчя, шукаючи в ньому відповідь.

— Чому ж ви прийшли? — запитала Роуз, її голос ледь торкнувся тихого суму. Вона не була впевнена, що ще могла сказати чи питати, бо її душа ще не знайшла заспокоєння.

— Хотів тебе побачити, — відповів він коротко, але ці слова звучали тепло і щиро, як знак підтримки. Його очі не відводилися від її, і в них можна було прочитати бажання допомогти, навіть якщо це було не словами, а просто наявністю поруч.

Роуз відчула легке тремтіння в серці, але на цей раз це була не тільки тривога, а й тепле розуміння, що, незважаючи на всі випробування, вона не одна.

Роуз замовкла, дивлячись на нього. В її погляді було щось м'яке, але водночас й незрозуміле. Всі ці емоції, що переповнювали її, наче нарешті знаходили своє місце після усіх подій останніх днів.

Вона м'яко зітхнула, спробувавши знайти правильні слова.

— Це так важко... але я вдячна, що ти поруч, — сказала вона тихо, з легкою посмішкою, яка була більше для себе, ніж для нього.

Містер Джонсон відчув глибоке полегшення, побачивши хоч трішки легший вираз на її обличчі. Він не збирався залишати її одну, навіть якщо вона ще не готова повністю відкритися.

— Я розумію, Роуз. Ти пройшла через дуже багато, і це не можна змінити, але те, що ти сильна, очевидно. І пам'ятай, що тут я, я завжди буду поруч, якщо ти захочеш поговорити чи просто побути наодинці з кимось, хто розуміє.

Роуз мовчки кивнула, відчуваючи, як ці слова м'яко стирають тягар на її серці. Вона не була готова до великої розмови, але це було те, що їй було потрібно — просто відчувати підтримку і присутність людини, якій вона могла довіряти.

Вона заплющила очі на мить, даючи собі час, аби зібрати свої думки. Але навіть у тій тиші, що виникла між ними, було більше тепла, ніж будь-коли раніше.

Роуз повільно нахилилася, її серце билося швидше. Вона не була впевнена, що саме вона відчуває до них обох, але момент, коли вона поцілувала містера Джонсона в щоку, був відображенням того, як важко було розібратися у своїх емоціях. Це був жест вдячності, але з якимось глибшим змістом, який вона ще не могла повністю зрозуміти.

Містер Джонсон здивовано, але ніжно усміхнувся. Його погляд став м'якшим, він не сказав нічого, лише почувався якось ближче, хоч і зберігав певну дистанцію. Він відчував, що цей момент був важливим для Роуз, але вона ще не була готова робити великі кроки.

— Не переживай, Роуз, — промовив він, його голос був спокійним і підтримуючим. —Ти зараз маєш пройти через багато, і не варто поспішати з рішеннями. Я завжди буду тут, не важливо, що ти відчуваєш або що вирішиш.

Роуз просто кивнула, відчуваючи, як важка частина її тягаря трохи спадає. Вона не шукала відповіді на всі свої питання зараз, але це було початком того, щоб зрозуміти себе і знайти підтримку у тих, хто був поруч.

Роуз сиділа на ліжку, обдумуючи все, що сталося. Її думки металися між містером Картнером та містером Джонсоном, між їхньою підтримкою і її власними почуттями. Вона не могла просто так розібратися в тому, що відбувається в її серці. Їй здавалося, що вона просто намагається триматися на поверхні, не занурюючись глибше, бо боялася того, що може знайти.

Містер Джонсон, помітивши її роздуми, підвівся і підійшов ближче. Він знову сів на край ліжка, але на цей раз не сказав нічого. Він просто сидів поруч, даючи їй простір, щоб вона могла думати.

—Ти знаєш, що не треба мати всіх відповідей зараз, правда? — сказав він тихо, трохи турбуючись за неї.

Роуз підняла погляд і подивилася на нього, її очі м'якли.
— Я просто не знаю, як усе це зібрати в голові, як зрозуміти, що я відчуваю... Ти, містер Картнер... все так заплутано.

Містер Джонсон посміхнувся, ніби розуміючи її боротьбу.
— Це нормально. Можливо, зараз не час для відповіді. Але ти не одна. І ми з Картнером будемо тут, поки ти не знайдеш шлях до себе.

Ці слова, хоч і прості, але мали великий вплив. Вони давали їй відчуття спокою та підтримки, якої вона так потребувала в ці важкі моменти.

Коли його телефон задзвонив, він поглянув на екран і зітхнув.

— Вибач, але це важливо, — сказав він тихо, дивлячись на Роуз, і поцілував її м'яко в лоб. — Мені треба йти. Мене викликають у морг.

Роуз відчула, як цей короткий поцілунок залишився з нею, навіть коли він встав і направився до дверей.

— Будь обережний, — сказала вона, навіть не знаючи точно, що відчуває, але відчуваючи, що цей момент значить більше, ніж здається на перший погляд.

Джонсон, сповнений рішучості, кинув їй останній погляд, перед тим як вийти з кімнати.
— Обіцяю, все буде добре, — промовив він, і двері за ним тихо зачинилися.

Роуз залишилась у кімнаті, відчуваючи себе трохи порожньою, але водночас і трохи спокійнішою, наче важливий крок було зроблено. Тепер вона мала час подумати про те, що її чекає далі.

Роуз сиділа на ліжку, думки метались в її голові, коли її телефон раптом задзвонив. Вона глянула на екран — це була лікарня. Тримаючи трубку, вона зробила глибокий вдих, готуючись до будь-якої новини.

— Алло? — сказала Роуз, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

— Доброго дня, це лікарня. Ми хочемо повідомити вас, що ваша мама починає приходити в себе. Стан стабільний, і вона почала реагувати на голоси. Ми дуже раді, що все йде на покращення.

Роуз відчула, як серце завмирає, а потім радісно б'ється. Її губи розтягнулись в слабку, але щиру посмішку, коли її душа наповнилась надією. Це була така новина, яку вона так сильно потребувала після всього, що сталося.

— Дякую вам! Дякую за все! Я зараз приїду, — промовила Роуз, її голос тремтів від емоцій.

Вона одразу почала збиратись, залишаючи всі свої роздуми на потім. Наразі важливо було одне — її мама починає одужувати.