Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Роуз швидко одягнулася, намагаючись не витрачати часу, і коли вона вийшла з кімнати, вона побачила містера Картнера, який стояв у дверях. Його вираз обличчя був спокійним, але в очах було видно тривогу.

Він підійшов до неї і обійняв її, ніжно, але з усією своєю підтримкою. Роуз почувала, як його руки, сильні й впевнені, притискають її до себе, і це дало їй відчуття захищеності. Він обережно відсунувся від неї і запитав:

— Все добре? Як ти почуваєшся?

Роуз на мить заплуталась у своїх емоціях, але її серце все ж було спокійне. Вона відповіла, трохи нервуючи:

— Так, я в порядку. Мама починає приходити до тями. Я поїду до неї.

— Я тебе підвезу, — сказав він, його голос був спокійним і впевненим. — Вона потребує тебе зараз.

Роуз кивнула, і разом вони покинули будинок, прямуючи до лікарні. Вона відчувала вдячність за його присутність і за те, що він був поруч, коли вона цього так сильно потребувала.

Вони їхали тихою дорогою, і в машині панувала тиша, яка здавалася одночасно спокійною і важкою. Роуз сиділа поруч з містером Картнером, намагаючись зібрати свої думки, але серце все ще було переповнене емоціями. Вона не знала, що відчуває, і це відчуття невизначеності знову й знову нагадувало про її сумніви.

Тоді, несподівано для себе, вона відчула його руку на своїй нозі. Спочатку це був легкий, майже непомітний дотик, але потім він трохи змістив руку, так що його долоня опинилася на її коліні. Роуз відчула тепло його руки, його присутність поруч. Це був жест, який здавався важливим і в той же час, таким природним.

Вона підняла погляд на нього. Містер Картнер не дивився на неї, його очі були зосереджені на дорозі, але він залишав руку на її нозі, немов хотів підтримати її, навіть через цей простий жест.

— Ти в порядку? — запитав він, не дивлячись на неї, але його голос був сповнений турботи. Він навіть не намагався уникати фізичного контакту — це була його підтримка, на яку вона могла покладатися.

Роуз кивнула, її серце билося швидше. Вона не знала, як реагувати на цей момент, але усвідомила, що в такій тісній близькості відчуває себе не так самотньо, як раніше.

Роуз сиділа біля ліжка матері, її серце билося швидше, коли мама, слабко нахилившись до неї, прошепотіла їй на вухо:

— Наш дім... підвал... там ти все зрозумієш. Візьми з собою цього хлопця... та поліцію...

Роуз почала здивовано дивитися на маму, але перед тим, як вона змогла задати питання, мама вже закрила очі, глибоко заснувши, відновлюючи сили після всього, що пережила. Її дихання стало спокійним і рівним, але слова, які вона щойно сказала, залишилися у повітрі, як загадка, що не давала Роуз спокою.

— Хто вона? Що мається на увазі підвал? І чому саме зараз це говорить моя мама? — Роуз відчула напруження в своєму тілі. Їй потрібно було відповісти на ці питання, але для цього вона повинна була зібрати всі шматочки пазлів, які ще залишалися неповними.

Вона поглянула на містера Картнера, який стояв поряд, і його вираз обличчя був серйозним, хоча він не задавав запитань. Він міг зрозуміти, що щось важливе сталося, і, мабуть, теж відчував необхідність дізнатися більше.

— Ми поїдемо додому, — сказала Роуз, підводячись. — І я візьму поліцію. Там є щось важливе, щось, чого я не розумію... але, можливо, це допоможе знайти відповіді.

Містер Картнер знову кивнув, даючи зрозуміти, що готовий допомогти. Він не сумнівався, що Роуз має рацію, і що це важлива підказка. Разом з поліцією вони повинні були повернутися до дому Роуз, щоб розібратися з таємницею, що приховував її дім і підвал.

Роуз почала відчувати, як тягар невідомості наростає. Таємниці не мали наміру розкриватися швидко, але вона була готова йти до кінця, навіть якщо це означало розкриття найбільш темних секретів.

Машина рухалася в бік дому Роуз, і кожен її рух відчувався важким, немов сама дорога до цього місця була заповнена тяжкими питаннями. Містер Картнер сидів поруч, не вимовляючи зайвих слів, але кожен його погляд, кожен жест свідчили про готовність бути на її стороні. Поліція слідувала за ними, готова до будь-якого розвитку подій, хоча й вони відчували невизначеність у тому, що їх чекає.

Коли вони приїхали, Роуз не зупинялась, не чекаючи. Вона без зайвих роздумів ввійшла в будинок, а потім — до підвалу. Повітря було вологим і важким, як ніби сам підвал зберігав в собі всі спогади і таємниці родини. Дерев’яні полиці, коробки з давніми речами — все виглядало таким знайомим і водночас чужим, як ніби тут не було ні її, ні її минулого.

Поступово, підвал почав здаватись не таким вже звичайним. Темні кути, в яких щось могло ховатися, запах старого дерева і вогкості — все це створювало атмосферу чогось, що було більше, ніж просто місце для зберігання речей. Роуз відчула, як її інтуїція штовхає її до найглибших закутків цього місця. Вона ішла вперед, як ніби була притягнута невидимою силою, поки не побачила те, що шукала.

Задня стіна підвалу була не зовсім такою, як решта. Це була не просто стіна — вона виглядала, ніби тут щось приховували. Її серце прискорилося, і вона наблизилася, беручи холодні металеві двері у свої руки. Затуманена свідомість, переповнена питаннями, стала спокійною. Вона знала, що це саме те місце, де має статися розкриття.

Містер Картнер підійшов до неї. Він не казав жодного слова, лише допоміг відкрити двері. Роуз була готова до того, що чекає за ними, але те, що вона побачила, стало для неї справжнім потрясінням.

З-за дверей ледь виднівся темний коридор, що веде до ще більшої таємниці. Кожен крок, який вони зробили, виявляв нові деталі: підлога, що здавалася слизькою від старого часу, металеві конструкції на стінах, наче створені для зберігання чогось важливого. Але Роуз відчула, як з кожним кроком вона наближається до чогось набагато більшого.

Те, що вона знайшла, розкривало більше, ніж просто фізичний простір — це були всі ті таємниці, що тягнулися через час, мов невидимі нитки, що пов'язували все це з нею і її родиною. І зараз, стоячи на порозі цієї таємниці, Роуз знала, що відповіді на всі її питання чекають за цими дверима.

Вони обережно увійшли.