Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Я хотів заговорити, але слова застрягли в горлі. Її присутність розбивала мою впевненість на друзки.

—Я тут готую сніданок для Есмі? — Ліда заговорила першою, і в її голосі не було нічого, окрім спокійної буденності.

Я кивнув, хоча їжа була останнім, про що я міг зараз думати.

Моя увага була прикута до неї. До того, як вона рухається, як відкидає за вухо неслухняне пасмо волосся. Як облизує губи, навіть не помічаючи цього.

І тоді я зрозумів. Я приречений.

Ліда — це моя прірва. І я падаю в неї, навіть не намагаючись зупинитися.

— Я бачу. Привіт, Есмі, — я підійшов ближче й легенько погладив її по волоссю. Шовковисте, м’яке, трохи розкуйовджене — маленька копія Ліди.

— Привіт! — дівчинка підняла на мене великі допитливі очі й хитро примружилася. — Дядьку Дем’яне, а ви вмієте готувати не дерев’яні яйця, а м’якенькі?

Я стримав сміх, ковзнувши поглядом по Ліді. Вона закотила очі, але в куточках її губ грала усмішка.

— Есмі, доню, будь ласка, не забувай, що ми в гостях, — лагідно, але з докором сказала вона.

— Все нормально, Лідо, — запевнив я, не приховуючи легкої усмішки. — Я не знав, що ти готуєш дерев’яні яйця.

Ліда хмикнула, ховаючи посмішку, і зробила вигляд, що не чула мого жарту. Але я помітив, як її очі спалахнули веселими вогниками.

— Просто моя Есмі полюбляє їсти майже сирі яйця. Дивні у неї смаки.

— Чому дивні? Я теж так люблю, — невимушено кинув я.

Ліда підняла голову й здивовано подивилася на мене. Її погляд ковзнув моїм обличчям, затримавшись трохи довше, ніж зазвичай.

— Серйозно? — в її голосі прозвучала неочікувана зацікавленість.

— Абсолютно, — я ледь помітно всміхнувся. — Яйця повинні бути ніжними, а не перетворюватися на гуму.

— О, дядько Дем’ян мене розуміє! — радісно вигукнула Есмі, схвально киваючи головою, немов знайшла союзника.

Ліда похитала головою, але в її очах з’явилося щось м’яке, тепле. Наче ця невелика деталь відкрила їй у мені щось нове.

— Ну що ж, якщо ти такий знавець, то можеш сам приготувати, — пожартувала вона, схрестивши руки на грудях.

Я нахилив голову, ніби роздумуючи, і нарешті відповів:

— Добре. Але за однієї умови.

— І якої ж? — Ліда примружилася.

— Ти скуштуєш і скажеш, чи справді вони м’якенькі.

Вона ледь помітно прикусила губу, роздумуючи, а потім знизала плечима.

— Домовилися.

— Ура! — Есмі захоплено сплеснула в долоні.

Я зробив крок до плити, і відчув, як Ліда дивиться на мене. Її погляд — теплий, уважний, трохи спантеличений — обпік мене сильніше за будь-який вогонь.

Я опинився в небезпеці. Але, що найгірше, я не хотів із неї вибиратися.

Ліда злегка підняла брови, але врешті лише зітхнула й усміхнулася.

— Я теж не проти, — сказала вона, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай.

Мені цього було достатньо.

— Чудово, тоді я накриваю стіл! — голосно оголосила Есмі, зіскочивши зі стільця й поспішивши до шафи.

Я посміхнувся, спостерігаючи за цією маленькою дівчинкою, яка поводилася так, ніби була тут головною. Її енергія й щирість чомусь викликали в мені теплі відчуття.

— Що ж, я займусь сніданком, — промовив я й повернувся до плити.

Ліда спостерігала за мною, схрестивши руки на грудях.

— Сподіваюся, ти не розчаруєш мою Есмі, бо якщо яйця не будуть м’якенькими, вона це запам’ятає надовго, — пожартувала вона.

— Виклик прийнято, — я кинув на неї грайливий погляд, а вона ледь помітно посміхнулася.

Щось у цій атмосфері було правильним. Легким. Теплим.

Давно я не почувався так… вдома.

Ми сіли за стіл, і майже одразу Есмі з захопленням вигукнула:

— Ого! Це найкращі яйця, які я їла! Дядьку Дем’яне, ви справжній кухар!

Я розсміявся, спостерігаючи, як вона наминає сніданок з такою завзятістю, що навіть Ліда здивовано підняла брови.

— Головне — не переготувати, — сказав я, поглядаючи на Ліду, якій довелося визнати, що яйця й справді вдалися.

— Гаразд, визнаю, вони смачні, — кивнула вона. 

— Коли забажаєте я знову здивую вас своїм кулінарним талантом, — промовив я, хоч у глибині душі мені подобалася сама думка про те, щоб готувати для них.

Тим часом Есмі швидко доїла і, схопивши аркуш паперу та олівець, почала щось малювати. Вона хмурилася, висовуючи язичок, і зосереджено водила олівцем по паперу.

— Що ти там твориш? — з цікавістю запитала Ліда.

— Малюю дядька Дем’яна! — гордо повідомила дівчинка, не відриваючись від роботи.

Ліда знизала плечима й подивилася на мене:

— Вважай, що став її музою.

Я лише посміхнувся.

Есмі працювала старанно, а я, дивлячись на неї, ловив себе на думці, що це — один із тих моментів, які хочеться зберегти назавжди. Простий, але наповнений теплом. І мені страшенно не хотілося, щоб він закінчувався.

Я б усе віддав, щоб ці дівчата були моєю сім'єю.