Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

— Я… — я зупинилася, гарячково думаючи, що відповісти.

Вербицький хитро посміхнувся:

— Виходить, хвилювалася.

— Ні! — швидко заперечила я. — Просто… я звикла, що ти приходиш. А тут раптом зник.

— І одразу примчала сюди?

— Я… — я вже майже кипіла від злості, але побачивши, як він сидить, трохи втомлений, з перебинтованою рукою, моя злість швидко змінилася тривогою.

Я зітхнула:

— Чому ти мені не сказав?

Він відкинувся на подушку, глянувши на мене задумливим поглядом.

— Не хотів тебе турбувати. Ти сама нещодавно хворіла.

— І що? — я склала руки на грудях. — Це не означає, що я не можу дізнатися про твої проблеми.

Він уважно на мене подивився.

— Це звучить так, ніби я для тебе важливий.

Я відкрила рот, потім закрила. Його погляд був занадто пильним, занадто прямим.

— Ну, ти мій шеф, — я спробувала жартома знизати плечима.

— Просто шеф?

Його голос став тихішим, але більш проникливим.

Я відвела погляд, відчуваючи, як мене починає охоплювати якась дивна напруга.

— Ти ж сам казав, що це все — лише робочі стосунки, — нагадала я.

Він довго дивився на мене, а потім тихо відповів:

— Можливо, я помилявся.

Моє серце пропустило удар.

Я вдала, що не почула, і підійшла ближче.

— Тобі щось потрібно? Їжу принести? Воду?

Він зітхнув і, здається, вирішив поки не розвивати тему.

— Якщо ти вже тут, то просто побудь трохи.

Я сіла на стілець біля його ліжка, намагаючись ігнорувати дивне тепло, що розливалося в грудях.

— Добре.

Ми мовчали.

Але тепер ця тиша між нами була іншою.