Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я хитаю головою, не витримуючи більше.

— Не звинувачуй його, — прошепотіла я, дивлячись прямо на дядька. — Просто не звинувачуй.

Марк раптом різко розвертається і виходить із кімнати. Його рухи різкі, майже люті, двері за ним зачиняються з гучним стуком.

Я завмираю на місці, задихаючись від емоцій, а сльози не припиняють текти. Я знаю, що маю йти за ним. Не можу залишити це так.

Саме тому й розвертаюсь та виходжу слідом. Я знаю, де шукати Марка.

На терасі прохолодно. Повітря холодить шкіру, але це відчуття ледь доходить до свідомості, бо все, що займає мої думки, — це Марк. Я знаходжу його біля поручнів. Він стоїть спиною до мене, із запаленою сигаретою в руці. Його силует виглядає таким самотнім, що на мить у мене стискається серце. Дим піднімається вгору, повільно розчиняючись в повітрі.

— Чому ти куриш? — мій голос ледь чутний, але він все одно розбиває тишу. Я сама не впевнена, чому питаю це. Напевно, просто намагаюся розрядити атмосферу.

— Тому що це єдине, що зараз допомагає, — відповідає Марк, не повертаючи голови. Його голос хрипкий, низький, наповнений чимось, що він, очевидно, намагається втопити в цій сигареті.

Я підходжу ближче, зупиняючись у кількох кроках від нього. Він виглядає таким далеким, ніби між нами знову виросла стіна.

— Ти злишся, — кажу я. Це не запитання, а твердження. Я відчуваю це навіть через мовчання, через його нерухомість.

Марк затягується, потім видихає, і дим повільно розчиняється в повітрі. Він не обертається, але його голос прорізає холодну тишу:

— Так, Соню. Я злюся, — він говорить різко, але тихо, майже гірко. — Злюся, бо все одно дозволив йому нашкодити тобі. Батько правий – це повністю моя вина.

В його словах стільки болі. Вони влучають у саме серце, і я опускаю погляд, дивлячись на його спину, яка здається такою сильною й водночас такою вразливою.

— Але ти був там, — шепочу я, не в змозі стриматися.

— Це нічого не змінює, — перериває він мене, тепер його голос звучить гостро, як лезо. — Я мав зробити більше. Мав не допустити цього. А замість цього я просто кинув тебе, перед цим обливши брудом.

Мої ноги самі роблять крок уперед, і я опиняюся поруч із ним. Марк на мить завмирає, але не рухається. Щось у його нерухомості змушує мене відчути, як сильно він тримає все в собі. Я знаю, що слова зараз не допоможуть, тому роблю єдине, що здається правильним.

Я простягаю руки й обіймаю його зі спини, притискаючись обличчям до його плечей. Його тіло одразу напружується, але я не відступаю. Я хочу, щоб він зрозумів, що зараз він не один, навіть якщо відштовхує мене.

— Дякую, що ти є, — шепочу я крізь сльози, які непомітно почали текти. Мій голос тремтить, але я хочу, щоб він почув це. — Дякую за те, що ти врятував мене.

Марк залишається нерухомим, ніби намагається осмислити мої слова. Я відчуваю, як його дихання на мить завмирає, а потім він повільно розслабляється. Його рука обережно торкається моєї долоні, що лежить у нього на грудях. Його дотик теплий і несподівано ніжний. Я відчуваю, як це тепло розливається по всьому моєму тілу, змушуючи мене затримати подих.

— Я зробив все, що міг, — каже він нарешті, його голос звучить так тихо, що я ледве чую. У цих словах стільки болю, стільки сумнівів. — Але цього було недостатньо. Я не вартий твоїх сліз, Соню.

Його слова змушують мене міцніше притиснутися до нього.

— Ти вартий, — відповідаю я твердо, хоча сльози все ще течуть. — Тому що ти був там. Ти єдиний, хто був там, коли це було потрібно.

Його рука стискає мою долоню трохи сильніше, і на мить між нами запановує тиша. Але це не порожня тиша. Вона наповнена теплом, якимось спокоєм, якого я давно не відчувала.

Попереду ще багато невисловленого, багато того, що потрібно сказати й зрозуміти. Але зараз це не має значення. У цю мить він поруч. І цього досить.