Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

На кухні тихо. Я стою біля стільниці, обхопивши руками склянку з холодним апельсиновим соком. Легкий ранковий хаос вже минув, і я нарешті можу трохи перепочити. Марк десь поїхав, відразу після нашої розмови, а дядечко ще не виходив з кабінету. 

Я видихаю, відпускаючи ранкову розмову з Марком. У голові крутиться одна думка — наближається день народження Жені, а ми досі нічого не вирішили.

Дістаю телефон і знаходжу номер Дем'яна. Дивно, але зараз він єдини до кого мені доволі легко телефонувати. Він став другом, хоча уявити я цього точно не могла. 

Дзвінок триває недовго.

— Привіт, — чую його трохи сонний голос. Схоже хтось знову ліг надто пізно.

— Привіт. У мене ідея, — кажу, ховаючи усмішку. — У Жені ж наступного місяця день народження, давай щось придумаємо. Може, відсвяткуємо в ресторані?

— Звучить непогано. Ти вже знаєш якийсь заклад? — чую шум у слухавці. Певне моя ідея змусила його піднятись із ліжка.

— Є кілька варіантів, але хочу переконатися, що там усе підійде. Можеш заїхати за мною, і ми разом подивимось?

— Дай мені пів години, і я буду.

Відключаю телефон і дивлюся на майже порожню склянку. Мені стає трохи легше. Дем'ян завжди готовий допомогти, навіть у таких, здавалось би, дрібницях.

Через пів години я вже сиджу поруч із ним у машині. Дем'ян, як завжди, невимушено жартує про те, як я змушую його їздити по всьому місту через свою тягу до ідеальної організації. Я сміюсь, але всередині насправді спокійна. З ним легко. Виявилось, Дем’ян почав працювати, проте не зізнається де. Я й не випитую. Ми об’їздили уже три заклади, але все не те.

Пропоную хлопцю зайти в останній ресторан, на який покладаю великі надії, і все ж домовитися про бронювання для Женіного дня народження. він розташований у відпочинковому комплексі. Тож там можна і посидіти, сходити у СПА за бажання. А щосуботи там справжні концерти. Тож думаю Женя оцінить.

Сонце, яке пробивається крізь вікно, примушує мене примружитися. Настрій у мене просто чудовий, поки не переступаю поріг ресторану.

Усе змінюється в ту саму секунду, як я підводжу погляд і бачу знайоме обличчя. Серце завмирає, а руки мимоволі стискаються в кулаки. Марк. Сидить за столиком у кутку, нахилившись до… Насті. Її рука лежить на його, і я відчуваю, як у грудях наростає дивний клубок — то образа, то розчарування, то гнів. Ще зранку ми з ним… От дідько!

Не знаю, скільки секунд стою, просто витріщаючись, поки Марк не повертає голову. Його очі зустрічаються з моїми, а обличчя відразу напружується, Він переводить погляд на Дем'яна, який стоїть поруч. Я помічаю, як у Марка стискаються щелепи. Він явно злиться. Весь його вигляд видає бажання піднятися, підійти… але Настя кладе йому руку на плече й тихо щось говорить, стримуючи його. Це ще дужче починає злити мене.

— Соню, все гаразд? — голос Дем'яна звучить ніби здалеку. Його рука торкається мого ліктя, і я наче виходжу із якогось трансу.

— Так… — швидко відводжу очі. — Все нормально.

Але це брехня. Мій розум кричить зовсім інше, поки я змушую себе зробити крок уперед і вдати, ніби нічого не сталося.

Беру себе  руки та прямую з Дем’яном до стійки адміністратора.

— Добрий день, ми хотіли б забронювати столик на день народження, — кажу адміністратору, намагаючись зосередитися на розмові.

— Звісно. Цього місяця на жаль уже все заброньовано. 

— Настпуний місяць, — стримано відповідає Дем’ян.

— На яку дату? І скільки гостей плануєте? — привітно питає вона, перебираючи записи у своєму журналі.

— На 23 вересня. Нас буде, мабуть, десять.

Дем’ян стоїть поруч, озираючись на зал.

— А можна подивитися, де буде столик? — втручається він.

— Так, звісно. Проходьте, я покажу, які є варіанти.

Дем’ян киває мені, ніби запрошуючи йти разом, але я тільки махаю рукою:

— Йди, я зараз. Мені треба зателефонувати.

Він не сумнівається, лише кидає жарт:

— Не заблукай.

Я змушую себе усміхнутися й рушаю до тераси. Вибираю найдальший куток, щоб залишитися наодинці. Телефон міцно стискаю в руці, хоч дзвонити нікому не збираюся. Просто хочу кілька хвилин побути сама, перевести подих після того, що побачила. Я відчуваю, як у грудях щось стискається, але змушую себе зробити кілька глибоких вдихів.

Стою, спершись на перила, коли чую кроки позаду. Озираюся і бачу Настю. І якого прийшла сюди…

— Соня, я так і знала, що знайду тебе тут, — вона посміхається, але ця посмішка більше схожа на маску. Її очі холодні, ніби вона розігрує якусь роль.

— Чого тобі? — питаю я, тримаючись спокійно.

Настя зупиняється поруч, ненав'язливо поправляючи волосся.

— Знаєш, мені просто захотілося поговорити. Ми ж із тобою хороші знайомі, правда? — її голос солодкий, аж надто солодкий. — Я бачила, як ти дивилася на нас із Марком.

Я стискаю кулаки, але не відповідаю.

— Просто хотіла сказати, щоб ти перестала будувати повітряні замки. Щодо Марка звісно ж, — вона робить паузу, дивлячись на мене оцінююче. — Я повернулася. Була за кордоном деякий час, але тепер залишаюся тут. І Марк… він завжди буде поруч зі мною. Просто прийми це, як належне.

— Що ти хочеш цим сказати? — питаю я, намагаючись не видати, як її слова боляче колють мене.

— Лише те, що ми з Марком чудова пара. Завжди були. Він… — вона злегка всміхається, нахиляючись трохи ближче. — Знаєш, у нього добре серце, і він завжди дбає про мене. Я на першому місці, і ти навряд чи зможеш це змінити.

У її словах немає щирості, і я це бачу. Її усмішка надто натягнута, а очі блищать від чогось схожого на тріумф.

— Ти його не кохаєш, — кажу я, дивлячись прямо їй у вічі.

Настя ледь помітно знизує плечима.

— Кохання, Соню… це таке складне поняття. Головне – я знаю, як отримати те, що хочу. І що б ти не думала чи відчувала, це нічого не змінить. Марк завжди був і буде моїм.

Вона кидає на мене останній швидкий погляд і, навіть не чекаючи відповіді, йде назад до ресторану. Її слова розриваються у моїй голові на дрібні шматки, які я ніяк не можу скласти до купи.