Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

Він мляво прилаштувався біля платана, щоб послухати вечірній випуск. Руки звисали вздовж тіла, загубившись у надто широкому плащі нормандця. Жос пересунув недільні сеанси, тому коли він поставив касу на тротуар, була вже майже сьома. Адамберґ нічого не очікував від цього випуску, бо ж листоноша не ходить по неділях. Однак він уже почав розпізнавати обличчя людей, які зібралися навколо естради.

Він витягнув список, приготований Декамбре, і роздивлявся своїх нових знайомців, щойно ті приходили. За дві хвилини сьома на порозі свого будинку з'явився Декамбре, Лізбет штовхалась у натовпі, щоб зайняти звичне місце, а Дамас у светрі став перед крамницею, прихилившись до опущених залізних ґрат.

Жос упевнено розпочав випуск, і його могутній голос линув з одного кутка майдану в інший. У променях кволого сонця Адамберґ слухав безтурботні оголошення. Все пообіддя він не мав чого робити, тому дозволив своєму тілу і думкам розслабитися, згадуючи плідну ранкову розмову з Ферезом. І він почувався губкою, що гойдається на хвилях припливу, — і саме такого стану часом прагнув.

Наприкінці випуску, коли Жос розповів свою історію про кораблетрощу, комісар підскочив, ніби якийсь важкий камінь сильно вдарив губку. Від шоку йому мало не стало погано — він так і завмер насторожі. Комісар нічого не міг сказати про його походження. Цей образ боляче вдарив Адамберґа, доки він засинав біля платана. На одну десяту секунди цей мотив пронизав його з якогось кутка майдану.

Адамберґ виструнчився, всюди вишукуючи той незнайомий образ, щоб наново пережити шок. Тоді він прихилився до дерева, точно відтворюючи позу, в якій був, коли натхнення зійшло. Звідси у поле його зору входив простір від вулиці Монпарнас і до доброї чверті слухачів Глашатая. Адамберґ зціпив зуби. Тут було надто багато місця і надто багато народу, та й натовп уже почав розходитися врізнобіч. П'ять хвилин по тому Жос виніс свою касу і майдан спорожнів. Все зникало. Адамберґ підвів очі до білого неба, сподіваючись, що образ сам на нього зійде, прямо з повітря.

Але образ знову впав на дно своєї криниці, подібний до коштовного каменя, який образився, що йому не приділили достатньо уваги тієї короткої миті, коли він дарував милість своєї присутності, подібний до зірки, що падає з небес. І тепер потрібно чекати цілі місяці, доки він знову захоче показати себе.

Засмучений Адамберґ мовчки пішов з майдану, переконаний, що він тільки-но проґавив свій єдиний шанс.

І лише повернувшись додому і роздягнувшись, він помітив, що забрав з собою зелений плащ нормандця, а під носом дракара лишив сушитися свою стару чорну куртку. Знак того, що він також довіряв божественному заступництву Бертена. Ну або ж того, що він пустив усе за водою.

27

Камілла піднялася на п'ятий поверх, прямо до квартири Адамберґа. Мимохідь вона зауважила, що мешканець лівої квартири на четвертому поверсі розмалював свої двері величезною чорною четвіркою. Сьогодні вони з Жаном-Батістом домовилися провести разом ніч. Вона мала прийти не раніше десятої години, адже через сіяча життя кримінального розшуку стало дуже непередбачуваним.

Дівчина почувалася заклопотаною, ще й з цим кошенятком під рукою. Воно годинами йшло за нею по вулиці. Камілла погладила його, а тоді лишила, потім тікала, однак кошеня вперто йшло слідом за нею, незграбно стрибаючи, щоб наздогнати. Камілла перетнула сквер, аби швидше втекти від нього.

Вона залишила його біля дверей, доки вечеряла, а потім знову знайшла на сходовому майданчику, коли виходила. Сміливе кошеня й далі переслідувало її, прямуючи до своєї мети. Коли Камілла підійшла до будинку Адамберґа, втомившись змагатися з твариною, яка її обрала, і гадки не маючи, що з нею робити, вона підняла малого і поклала під руку. Це була звичайнісінька біло-сіра кулька, легенька, наче мильна бульбашка, з ідеально круглими блакитними очима.

О десятій годині п'ять хвилин Камілла відчинила двері, що їх Адамберґ практично ніколи не замикав, і не побачила нікого ні у вітальні, ні на кухні. З посуду в раковині стікала вода, і Камілла подумала, що Жан-Батіст заснув, очікуючи на неї. Вона може прилягти поруч, не порушуючи його сну, дуже важливого в період напружених розслідувань, і покласти на ніч голову йому на живіт. Вона зняла свій рюкзак і куртку, посадила кошеня на диванчик і зайшла у спальню, рухаючись максимально тихо.

Жан-Батіст не спав у темній кімнаті. Камілла побачила його голу спину, що смаглявою плямою виділялася на тлі білих простирадл. Їй знадобилася мить, аби збагнути, що він кохався з якоюсь дівчиною.

Пекучий біль пронизав її чоло — так, наче між очі потрапив артилерійський снаряд. І на якусь часточку секунди їй здалося, що вона більше ніколи і нічого не побачить. Її ноги підкосилися, і вона впала у напівтемряві на дерев'яну скриню, яка слугувала для всього — цього вечора на ній лежали речі дівчини. Перед нею, не знаючи нічого про її мовчазну присутність, рухалися два тіла. Камілла тупо дивилася на них. Вона бачила жести Жана-Батіста і впізнавала їх один за одним, рух за рухом. Біль, наче розжарене свердло, увійшов їй межи очі, тому вона заплющила їх. Жорстока сцена, звичайна сцена. Рана і банальність. Камілла опустила погляд. Не плач, Камілло.

Вона вперто розглядала підлогу, не зводячи очей на тіла на ліжку.

Тікай, Камілло. Мерщій тікай і довго не вертайся. Cito, longe, tarde.

Камілла спробувала поворухнутися, однак відчула, що ноги не тримають її. Вона ще нижче опустила погляд і повністю зосередилася на кінчиках власних ніг. На чорних шкіряних черевиках — на квадратних носках, бічній застібці, складках, посірілих від пилу, каблуках, трохи перекошених від довгої ходьби.

Черевики, Камілло, дивися на черевики.

Я і дивлюся на них.

Як добре, що вона не роззулася. Боса і беззахисна, вона б не змогла втекти ось так одразу. Можливо, вона б лишилася, прибита до цієї скрині, зі своїм свердлом у лобі. То свердло для бетону, не для дерева. Дивися на черевики, бо вони в тебе є. Уважно дивися на них. І біжи, Камілло.

Але ще надто рано. Ноги, наче спущені прапори, лежали на скрині. Не