Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

Звісно ж, вона знала. Завжди було саме так. У нього завжди були дівчата, багато інших дівчат, на різний час — це вже залежало від їхньої витривалості. Адамберґ не розривав стосунків, аж доки ті не вичерпаються самі собою. Звісно, вони завжди були, ці дівчата, що плавали, наче русалки вздовж берегів ріки. «Вони мене зворушують», — лаконічно пояснював Жан-Батіст. Так, Камілла все знала про моменти затьмарення і туманні часи, які майоріли десь там, на віддалі. Одного разу вона повернула назад і віддалилася. Вона забула про Жана-Батіста і його надміру залюднені береги, про світ буремних драм, які болісно близько зачіпали її. Вона віддалилася на роки і поховала Адамберґа з усією шаною, як ховають тих, кого дуже любили.

Аж доки минулого літа він не вийшов з-за рогу вулиці, і її пам'ять, наче вправний ілюзіоніст, не оживила його у всій недоторканній чистоті. Вона поверталася до нього кінчиком черевика — одна нога всередині, друга зовні — пробуючи на дотик і дуже часто вагаючись, чиї обійми їй обрати — свободи чи Жана-Батіста. Аж до цього вечора, коли несподіваний удар угатив їй цвяха у чоло. Всього-на-всього переплутав день. Жан-Батіст ніколи не був надто точним у датах.

Доки вона роздивлялася черевики, до ніг поверталася сила.

Рухи на ліжку згасали. Камілла дуже тихо підвелася і обійшла скриню. Вона вже виходила крізь двері, коли дівчина піднялася і закричала.

Камілла почула гарячковий шум тіл, Жан-Батіст одним стрибком скочив на ноги і гукнув її на ім'я.

Тікай, Камілло.

Я роблю, що можу. Камілла схопила свою куртку, рюкзак, помітила загублене кошеня на диванчику і забрала його також. Почула, як дівчина щось казала і запитувала. Тікати, негайно. Каміла злетіла вниз сходами і довго бігла вулицею. Важко дихаючи, вона зупинилася біля порожнього скверу, перелізла через Грати і впала на лавку. Вона притиснула ноги до себе, обхопивши руками коліна. Свердло, встромлене в чоло, потихеньку зникало.

Біля неї сів юнак з фарбованим волоссям.

— Так не годиться, — м'яко сказав він.

Він поцілував її у скроню і мовчки пішов геть.

28

Данґлар ще не спав, коли хтось тихо постукав у його двері після опівночі. Він сидів у майці перед телевізором і пив пиво. На екран він не дивився, бо знову і знову гортав записи про сіяча чуми та його жертв. Це не може бути випадковістю. Цей тип обрав їх, отже, має бути хоча б якийсь зв'язок. Він годинами опитував родини загиблих у пошуках хоча б найменшої точки перетину і тепер переглядав свої записи в надії знайти ключ до розгадки.

Наскільки Данґлар був елегантним удень, настільки ж неохайним був увечері. Вдома він носив домашній одяг — як і його батько, коли сам Данґлар був ще дитиною — грубі вельветові штани і майку. Обличчя його було неголеним. Усі п'ятеро дітей уже спали, і Данґлар прослизнув довгим коридором, щоб відчинити двері. Він гадав, що побачить Адамберґа, а натомість прямо на сходовому майданчику перед ним постала донька Королеви Матільди — напружена, трохи задихана і з кошеням під пахвою.

— Я розбудила тебе, Адріане? — запитала Камілла.

Данґлар похитав головою і жестом запропонував їй тихо йти за ним. Камілла не запитала у Данґлара, чи нема зараз у нього вдома якоїсь дівчини, і втомлено сіла на пошарпаний диван. При світлі лампи Данґлар побачив, що молода жінка плакала. Не сказавши ні слова, він вимкнув телевізор, відкрив пляшку з пивом і простягнув їй.

Камілла одразу ж випила половину.

— Усе кепсько, Адріане, — видихнула вона, відставляючи пляшку.

— Адамберґ?

— Так. Погано ми з ним почали.

Камілла допила своє пиво. Данґлар знав, як це: коли ти плачеш, необхідно відновлювати кількість рідини, що випарувалася. Він нахилився до підніжжя крісла, де стояв недавно початий ящик, і приготував другу пляшку, яку підсунув до Камілли низьким гладеньким столиком, як підсовують першу шашку на початку гри.

— Існують різні поля, Адріане, — сказала Камілла, простягаючи руку за пляшкою. — Свої, які ти доглядаєш, і інші, на які ходиш гуляти. Багато на що там можна натрапити — люцерну, ріпак, льон, пшеницю, а бувають ще поля під паром[31] чи порослі кропивою. Я ніколи не підходжу до кропиви, Адріане, ніколи не рву її. Розумієш, вона не для мене, як і все решта.

Камілла опустила руку і всміхнулася.

— Але раптом ти випадково оступаєшся вбік, і вона обпікає тебе, хоч ти цього й не хочеш.

— Тобі боляче?

— Нічого, минеться.

Вона взяла другу пляшку і добряче ковтнула — значно повільніше. Данґлар за нею спостерігав. Камілла була дуже схожою на свою матір, Королеву Матільду. Від неї вона успадкувала квадратну щелепу, тонку шию і трішки зігнутий ніс. Але в Камілли була дуже світла шкіра і досі дитячі вуста, які відрізнялися від переможної усмішки Матільди. Вони з хвильку помовчали, і Камілла допила другу пляшку.

— Ти кохаєш його? — запитав Данґлар.

Камілла поклала руки на коліна і зосереджено роздивлялася зелену пляшечку, що стояла на низькому столику.

— Це надто небезпечно, — м'яко відповіла вона, похитавши головою.

— Знаєш, Камілло, того дня, коли Бог створював Адамберґа, у нього була дуже важка ніч.

— Ні, — відповіла Камілла, підводячи очі, — я не знала цього.

— Саме так. Мало того, що Він погано спав, Йому ще й глини забракло. Тоді Він легковажно постукав у двері до свого Колеги, щоб позичити у нього трохи матеріалу.

— Хочеш сказати... Колеги знизу?

— Звісно. А той дуже зрадів несподіваній можливості і швиденько знайшов для Бога все необхідне. Ну а Бог, змучений ніччю без сну, все необдумано перемішав. З цього тіста він і зліпив Адамберґа. Це був дуже особливий день.

— Я була не в курсі.

— Про це пишуть у всіх хороших книгах, — усміхаючись, відповів Данґлар.

— І що з того? Що дав Бог Жану-Батісту?

— Він дав йому інтуїцію, м'якість, красу і гнучкість.

— А що дав Диявол?

— Байдужість, м'якість, красу і гнучкість.

— Лайно.

— Правильно кажеш. Але ми ніколи не дізнаємося, в яких пропорціях Бог поєднав це все. Це одна з найбільших загадок сучасної теології.

— Не хочу в цьому порпатися, Адріане.

— І правильно, Камілло, бо відомо напевне, що коли Бог створював тебе, він проспав без задніх ніг сімнадцять