Читати книгу - "Мій Герой. Зцілення коханням, Юлія Вестор"

Під ворожим вогнем

            Хвилин за п'ятнадцять - двадцять вертається, а я знов лежу в спальні на ліжку, намагаюсь заспокоїтися. Швиденько забігає на кухню, щось ставить до холодильника і йде до мене. Відчуваю від нього сморід цигарок. Чудово! Блювати тягне. 

— Ненавиджу цей сморід. Бачу вирішив мені помститися за тиск, якщо повернувся в мій дім з цигарками.

— Пробач, намагався налаштуватися на розмову.

— Допомогло? — Мовчить. — Я тебе слухаю.

Знов під стіну відсуваюсь і очікую розповіді. 

      Андрій сідає ближче і починає розповідь. Від початку. Якщо коротко, то отримали завдання, йшли лісосмугою, потрапили в засідку. Почався мінометний обстріл. В якийсь момент він побачив вирву від міни поруч, заскочив в неї й гукнув двох побратимів, що були поблизу. Наступна міна впала поруч із ним. 

     "Якби не сховались, загинули б", — розумію між рядків. Розповідає він дуже детально і послідовно. Без жодної позитивної оцінки власних дій, говорить виключно про факти й події спочатку. 

       А от далі винуватить себе за те, що лежав після прильоту, аж поки не почув стогони і прохання товаришів про допомогу. Ближче до нього був парамедик, отримав рани тулуба уламками. Андрій зрізав з нього рюкзак, щоб дістати турнікети і пластирі. Заклеїв рани, одягнув турнікет на свою перебиту уламками ногу та травмовану уламками руку іншого побратима. Командир роти з іншими хлопцями був дещо на відстані, отримав ще гіршу травму руки і плеча, яке роздробило і вивернуло назад. 

        За деякий час обстріл посунувся далі лісосмугою, туди, де були наші морпіхи. Їм дісталось ще більше. Багато людей загинуло. 

      За нагоди до відступу і порятунку Андрій виштовхав з урви товаришів. Сам виповзав вже згодом. Кинув там каску і бронежилет, бо під їх вагою видряпатися з однією ногою ніяк не міг, навіть при його шикарній фізичній підготовці. Це проти правил, але ж життя дорожче.

         Пізніше ті, хто вижив, ховались в селі у будинку. Поруч перевіряли територію вороги. Їх було значно більше, ніж наших поранених. Треба було лишитись непоміченими і дочекатись підмоги, вибратись туди, де вона буде можлива. І він слідкував за цим разом з тими, хто хоч трохи на це ще був здатен.

          Ця неймовірно важка розповідь триває з раннього вечора до світанку. Я витримала, слухала все мовчки, уважно, не заважаючи. Тільки тримала за руку, щоб відчував, що я поруч. Він теж витримав, хоч розумію, наскільки йому це важко було. Мабуть, часом нас обох трясло від сказаного та почутого.

Психологічна підтримка військових та їх родин

Группа підтримки "Атлант" (безкоштовно)

https://t.me/Atlant_SC_bot