Читати книгу - "Фаустина, Сергій Фішер"

Єва відчула, як серце гупає в грудях. Це не могло бути реальним. Але якщо це галюцинація... чи означало це, що вона божеволіє?

— Ти не справжня, — прошепотіла вона до ляльки. — Ти лише в моїй голові.

І тоді сталося неможливе. Лялька повільно повернула голову, нахилила її, ніби вивчаючи Єву. Її фарфорові губи розтягнулися в усмішці, показуючи крихітні, загострені зуби.

Єва хотіла закричати, але горло перехопило. Вона зіщулилася на ліжку, не в змозі відвести погляд від жахливого видіння.

А потім почувся шепіт — тихий, ледь чутний, але виразний:

— Ти моя. Твоя душа моя.

Єва затулила вуха руками, але шепіт тільки посилився, ставши багатоголосим хором:

— Твоя душа моя. Твоя душа моя. ТВОЯ ДУША МОЯ!

— Ні! — Єва нарешті закричала, зриваючись з ліжка.

Рита прокинулася, різко сівши.

— Що? Що сталося? — запитала вона сонно.

Єва дивилася на стіл. Ляльки не було. Нічого не було. Тільки порожній стіл у тьмяному світлі.

— Вибач, — пробурмотіла вона, намагаючись опанувати тремтіння. — Поганий сон.

Рита буркнула щось незадоволено і повернулася до сну. Єва сіла на ліжко, обхопивши коліна руками. Вона боялася заснути знову. Боялася побачити ляльку. Почути той шепіт.

Решту ночі вона просиділа, притиснувшись до стіни, вдивляючись у темряву камери. Коли нарешті прийшов ранок, вона відчувала себе розбитою, виснаженою.

Охоронець прийшов рано, приніс форму для суду — просту сіру сукню і туфлі без підборів.

— Збирайтеся, — сказав він. — Через годину виїзд до суду.

Єва повільно переодяглася. Руки тремтіли, в голові гуділо від безсоння. Вона відчувала себе на межі — чи то зриву, чи то одкровення.

Коли її вивели з камери і повели до фургона для перевезення, вона проходила повз інших ув'язнених. Деякі дивилися на неї зі співчуттям, інші — з ворожістю. Але одна жінка, худа і пошарпана, з порожніми очима наркоманки, раптом схопила її за руку.

— Він прийде за тобою, — прошепотіла вона, нахилившись до вуха Єви. — Той, з очима як скло. Він забере твою душу.

Охоронець відштовхнув жінку.

— Відійди! Не чіпай її!

Але Єва завмерла, відчуваючи, як холодний жах проникає в кожну клітину її тіла. Жінка знала. Вона знала про Олексія. Як це можливо?

— Хто ти? — прошепотіла Єва. — Звідки ти знаєш?

Але охоронець вже тягнув її далі, а жінка відступила, зникаючи в натовпі.

В суді Єву провели до спеціальної кімнати для підсудних. Там вже чекав Дерев'янко, зосереджений і серйозний.

— Ви добре виглядаєте, — збрехав він, побачивши Єву. — Пам'ятайте, що я вам казав. Спокій, гідність, ніяких емоцій.

Єва кивнула, не в силах говорити. Вона відчувала, як реальність розмивається навколо неї. Галюцинації з лялькою, жінка в СІЗО, яка знала про Олексія... Що було справжнім, а що — плодом її уяви?

Коли її нарешті провели до зали суду, вона ледве помічала, що відбувається навколо. Суддя, присяжні, журналісти, публіка — все зливалося в одне розмите тло. Вона сиділа поруч з Дерев'янком, намагаючись зосередитися на його словах, але думки постійно поверталися до ляльки, до шепоту, до слів тієї жінки.

Прокурор представив обвинувачення — формальну частину, докази, показання свідків. Дерев'янко заперечував, вказуючи на процедурні порушення, на відсутність прямих доказів у деяких випадках. Єва слухала, але не чула. Єдине, що вона помітила ясно — серед публіки сидів Олексій. Елегантний, спокійний, з легкою посмішкою на губах. Він дивився прямо на неї, і в його очах вона бачила... задоволення.

Коли суддя оголосив перерву, Дерев'янко нахилився до Єви.

— Ви в порядку? — запитав він тихо. — Ви виглядаєте... відсутньою.

— Там, — Єва кивнула в бік публіки. — Чоловік у темному костюмі. Ви його бачите?

Дерев'янко обернувся, оглядаючи зал.

— Який саме? Там багато людей у костюмах.

Єва знову подивилася туди, де сидів Олексій. Його не було. Порожнє місце серед заповненого залу.

— Він... він пішов, — пробурмотіла вона.

Дерев'янко подивився на неї з тривогою.

— Пані Мельник, можливо, вам потрібна медична допомога? Ви дуже бліда.

— Ні, — Єва змусила себе зосередитися. — Ні, все добре. Просто втома.

Але вона знала, що це не просто втома. Це було щось більше. Щось страшніше.

Коли слухання відновилося, суддя оголосив своє рішення — існує достатньо доказів для передачі справи до суду. Єва залишиться під вартою до суду без можливості звільнення під заставу.

— Це очікувано, — прошепотів Дерев'янко. — Але не хвилюйтеся. Ми будемо боротися на самому суді.

Єва кивнула, відчуваючи дивну відстороненість. Ніби все це відбувалося не з нею, а з кимось іншим. Ніби вона спостерігала за собою зі сторони.