Читати книгу - "Ціна збереження , Невидимі крила"

Вони справді розійшлися. Без істерик, без дзвінків посеред ночі, просто — розійшлися. Боліло обом, але кожен мовчав.
Лея вирішила більше не показувати емоцій. Їй здавалося, що вона дала йому достатньо шансів. Що цього разу — вона нічого не винна. І тепер хай болить йому. Вона відповідала коротко, холодно, стримано.
— Добре.
— Як хочеш.
— Мені все одно.
Її слова різали, навіть якщо вона сама в них не вірила. Але виглядало так, ніби їй дійсно байдуже. Ніби вона вже пережила все. А всередині? Усередині — гроза. Порожнеча. І образа на те, що він так і не зробив головного — не пояснив, не вибачився, не зупинив.
Кай відчував, ніби щось всередині нього тріснуло. Кохана стала холодною, чужою, наче вона вже давно вирішила все для себе, і тепер просто грала останню сцену перед завісою.
Він перечитував її короткі відповіді з надією знайти хоч краплю емоцій. Хоч одну букву, що видасть — їй не байдуже. Але там було тільки «добре», «як хочеш», «мені все одно». І це вбивало повільніше за будь-які крики.
Хлопець сидів у себе в кімнаті, дивився в телефон і злився. На неї, на себе, на все. Йому хотілося написати:
— "Чого ти така? Хоч раз скажи, що тобі боляче. Що тобі не все одно."
Але він не писав. Бо гордість. Бо образа. Бо страх побачити у відповідь ще одне холодне:
— "Що саме тобі незрозуміло?"
І все, що залишалося — це відчуття, що він щось втрачає. Щось, що сам не втримав, не вберіг.