Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

— Житиму, — сказав я, намагаючись не дивитися на руку, щоб вона не похитнула мою впевненість. — Де всі?

— Ти наче знепритомнів… не знаю, чи пам’ятаєш… коли отямився вперше. Це було нещодавно. Евонна й та жінка, власниця курорту, пішли шукати тобі щось поїсти.

— Як Майкл?

Марсело знизав плечима.

— Сподівався, ти мені скажеш. Кроуфорд мене досі не пускає.

— Я здивований, що ти не ввірвався туди, поки він рятував мене. Увесь цей час сушарню ніхто не охороняв, а зачиняється вона лише на засувку.

— Шкода, що я вчасно не додумався. — Кінчик язика Марсело на мить показався в кутику рота. Мені важко було сказати, чи це щось означає, чи він просто облизував губи. У горах вони тріскаються дуже швидко. Я зненацька зрозумів, що страшенно хочу пити. У горлі дерло, і я кашлянув. Марсело підвівся з крісла й почовгав у ванну. — До того ж нас усіх трохи відволікли ті каскадерські трюки, які ти виробляв на озері, — гукнув він звідти. — Треба було брати з гостей гроші за квитки — думаю, тут усі дивилися на тебе. — Марсело повернувся на своє місце і вручив мені склянку води. — Але твоя правда. То була б чудова нагода зустрітися з Майклом.

Я вижлуктив цілу склянку води, але досі хотів пити. Здавалося б, звідки така спрага в людини, яка щойно мало не потонула? Та принаймні я міг говорити.

— Тож тебе лишили сидіти біля ліжка хворого чи ти просто хочеш бути першою людиною, з якою я поговорю, коли отямлюся?

— Невже так важко повірити, що я хвилююся за тебе? — Марсело засовався в кріслі, а тоді спробував звести все на жарт: — Хоча, звісно, я також хотів поставити тобі кілька запитань.

— Якщо не заперечуєш, я почну.

Ми обидва знали, що я не запитую. Було дуже дивно бачити Марсело Ґарсію — цю неприступну фортецю, яка витримала не один суд, — таким поступливим. Він хотів знати, що мені відомо, а це означало, що влада була в моїх руках, попри те що я й був прикутий до ліжка. Насолода від цього усвідомлення навіть трохи притлумила біль у руці, який прокинувся разом зі мною.

Марсело набрав повні груди повітря й видихнув крізь зуби.

— Що тобі розповів Майкл?

— Про Алана.

Він заплющив очі, якусь мить сидів нерухомо, а тоді розплющив. Я добре знав, що означає це повільне кліпання. Так люди заплющують очі, коли хочуть повернутися в часі на кілька секунд. Щоб не бачити кохану людину в ліжку з іншим. Щоб не чути явної брехні. Не чути явної правди. Із заплющеними очима вони можуть уявити світ, у якому попередні кілька секунд не сталися й усе лишилося таким, як доти. Так заплющують очі за сніданком, коли хочуть забути листа, якого щойно прочитали.

— Тож ти знаєш про Шабель.

— Зовсім трохи. Гадаю, менше, ніж ти, тож хотів би виправити цю ситуацію.

— Це була не зовсім банда — радше колектив. Твоєму батькові взагалі не подобалося таке іменування, але їм треба було якось називатися. Вони переважно промишляли крадіжками з проникненням — такими, що привертали увагу поліції, але не були достатньо серйозними, щоб зробити їх важливою ціллю. Не знаю, чи можна назвати твого батька бандитом, бо він більше плутався під ногами й крав дуже мало. Але потім усе стало… гірше.

Я бачив, що Марсело вивчає мене, намагається зрозуміти, що саме розповів мені Майкл. Вираховував, що можна пропустити, а де можна прикрасити правду. З мене жахливий гравець у покер, але думаю, що мій закляклий вираз обличчя (скалічена рука вимагала уваги, і я міг лише зціпити зуби, силкуючись уважно слухати Марсело) можна було інтерпретувати лише як закреп або осуд.

Марсело повів далі:

— Я натрапив на твого батька і його друзів випадково. Це було ще до того, як подався в корпоративне право — тоді я ще не міг дозволити собі перебирати клієнтами. Я був наполегливим і не просив багато грошей. Примудрився звести кілька звинувачень у грабіжництві на незаконне проникнення. Поступово з’являлися нові клієнти. Думаю, я просто вмів тримати рот на замку, кілька разів допоміг комусь зі зв’язками, і ці зв’язки зіграли мені на руку, надавши розголосу. Я не був адвокатом Шабель і ніколи не порушував закону, але був відомим у певних колах як людина, до якої можна звернутися з певними проблемами. Я не дурень, тож розумів, що роблю, але мені потрібні були гроші. Для Софії.

— Для Софії, — повторив я механічно.

Я згадав, що Майкл у сушарні сказав про тата: «Він порушував закон… аби дбати про нас». Тепер Марсело казав те саме, але я чомусь йому не вірив. Зрештою, Майкл мав на увазі, що тато не брав багато й не розкошував на ці гроші, але ж цього не можна сказати про Марсело, чи не так?

— Це правда, — здавалося, він виправдовується. Міркуючи про Майклові слова, я мимохіть задивився на «ролекс» Марсело, і він це, схоже, помітив. Він підвів руку й постукав пальцем по годиннику. — Це не якась там витребенька. Власне, твій батько залишив це для Джеремі. Це було в заповіті. Шкода, що ми не змогли його віддати.

Це заскочило мене зненацька. Тільки-но шматочки Майклової історії стали складатися в більш-менш зрозумілу картину, як ця дрібка інформації все зруйнувала, змусивши мене сумніватися в його чесності. Майкл твердо переконував мене в тому, що батько був таким собі Робіном Гудом — шляхетним злодієм. Але якщо він витрачав здобуті нечесним шляхом гроші на такі витребеньки, то, може, ним усе-таки керувала жадоба. І якщо він вписував такі розкішні годинники у заповіт, то міг приховати й інші скарби. Зрештою, саме це передбачала Ерін. Можливо, це й було тим, що Майкл купував у Алана. І саме за це тепер міг убивати хтось інший.

— Ти знаєш, як рекламують «ролекси»? — запитав Марсело.

Це було дивне запитання, і я не мав часу вислуховувати вихваляння Марсело, але пригадав ті пафосні реклами, тож відповів:

— Їх рекламують як речі, котрі можна передавати в спадщину з покоління в покоління.

— Саме так. Ми отримали це не відразу після того, як Джеремі… — Марсело прокашлявся, достоту почуваючись незатишно. — Тож це ваше з Майклом. Я просто тимчасово зберігаю.

— Щось не дуже тимчасове вийшло зберігання.

— Ми з матір’ю вирішили, що один з вас отримає годинник після її смерті. Я тут ні до чого. Так