Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

Дуже повільно він зійшов з коня, прив’язав вузду до кореня, що стирчав угору. Зазвичай він того не робив — Пегас не звик віддалятися від власника. Втім, Любисток не був упевненим, як кінь відреагує на свист і фуркіт стріл. Досі ані себе, ані Пегаса йому не доводилося наражати на такі звуки.

Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, висококласний інструмент зі струнким грифом. Подарунок від ельфійки, — подумав, гладячи інтарсійоване дерево. Може так статися, що він повернеться до Старшого Люду… Хіба що дріади залишать її на моєму трупі…

Неподалік лежало старезне, повалене вітрами дерево. Поет усівся на стовбурі, зіпер лютню на коліно, облизнув губи, витер спітнілі долоні об штани.

Сонце хилилося до заходу. Зі Стрічки піднімалася пара, затягуючи сіро-білим саваном луки. Похолоднішало. Клекіт журавлів пролунав і затих, лишилося тільки кувікання жаб.

Любисток ударив по струнах. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив кілки, підлаштував інструмент і почав грати. А за хвилю — й співати:

Yviss, m’evelienn vente cáelm en tell

Elaine Ettariel

Aep cor me lode deith ess’viell

Yn blath que me darienn

Aen minne vain tegen a me

Yn toin av muireánn que dis eveigh e aep llea…

Сонце зникло за лісом. У тіні величезних дерев Брокілону відразу зробилося темно.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor…

Він не почув. Відчув присутність.

— N’te mire daetre. Sh’aente vort.

— Не стріляй… — прошепотів він, слухняно не озираючись. — N’aen aespar a me… Я прибув з миром…

— N’ess a tearth. Sh’aente.

Він послухався, хоча пальці його мерзли й дерев’яніли на струнах, а спів ледь проходив крізь горло. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, зараза, був професіоналом.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor aen tedd teviel e gwen

Yn blath que me darienn

Ess yn e evellien a me

Que shaent te cáelm a’vean minne me striscea…

Цього разу він дозволив собі зиркнути через плече. Те, що присіло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало оповитий плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають настільки великих блискучих очей.

Пегас тихенько форкнув, а Любисток знав, що позаду, у темряві, хтось гладить по ніздрях його коня.

— Sh’aente vort, — знову попросила дріада, яка присіла за його спиною. Голос її нагадував шум листя під дощовими краплями.

— Я… — почав він. — Я є… Я друг відьмака Ґеральта… Знаю, що Ґеральт… Що Ґвинблейдд серед вас у Брокілоні. Я прибув…

— N’te dice’en. Sh’aente, va.

— Sh’aent, — лагідно попросила з-за його спини друга дріада, й майже хором із нею — третя. І хіба четверта — він не був упевненим.

— Yea, sh’aente, taedh, — сказало сріблястим дівочим голосом те, що мить тому здавалося поетові березкою, що росла кількома кроками перед ним. — Ess’laine… Taedh… Ти співай… Ще про Еттаріель… Так?

Він послухався.

Кохать тебе — життя мого мета,

Еттаріеле чарівна,

Дозволь тоді сховати спогад-скарб

І чародійський цвіт

Кохання знак твого й завіт

Посріблений роси сльозами…[10]

Цього разу він почув кроки.

— Любистку.

— Ґеральте!

— Так, це я. Можеш уже припинити галасувати.

— Яким чином ти мене знайшов? Як ти дізнався, що я у Брокілоні?

— Від Трісс Мерігольд… Зараза… — Любисток знову спіткнувся і був би звалився, але дріада, яка йшла поруч, підтримала його надзвичайно сильною для такої невеличкої фігури хваткою.

— Gar’ean, táedh, — застерегла сріблясто. — Va cáelm.

— Дякую. Страшенно тут темно… Ґеральте? Де ти є?

— Тут. Не відставай.

Любисток прискорився, знову спіткнувся і мало не впав на відьмака, який зупинився у мороці попереду. Дріади безшелесно минули їх.

— Ото тут пекельний морок… Далеко ще?

— Недалеко. Зараз будемо в таборі. Хто окрім Трісс знає, де я ховаюся? Ти комусь розбовкав?

— Королю Венцлаву мусив сказати. Я потребував ґлейту на подорож через Брюґґе. Часи тепер такі, що й говорити не хочеться… Також я мусив мати його згоду на подорож до Брокілону. Але ж Венцлав тебе знає і любить… Назвав мене, уяви собі, послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про те. Не злися, Ґеральте…

Відьмак підійшов ближче. Любисток не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і помітну навіть у темряві білу багатоденну щетину.

— Я не злюся, — він відчув долоню на плечі, і йому здалося, що до того холодний голос трохи змінився. — Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

— Холодно тут, — здригнувся Любисток, і хмиз, на якому він сидів, затріщав. — Може б, ото розпалити…

— Навіть про це не думай, — буркнув відьмак. — Ти забув, де ти?

— Вони настільки… — трубадур роззирнувся полохливо. — Ніякого вогню, так?

— Дерева ненавидять вогонь. Вони також.

— Прокляття. Станемо сидіти тут у холоді? Й у цій холерній темряві? Я як руку витягну — власних пальців не бачу…

— Так не витягай.

Любисток зітхнув, згорбився, розставив лікті. Чув, як відьмак, який сидів поруч, ламає у пальцях тонкі патики.

У темряві раптом засвітився зелений вогник, спочатку млявий і невиразний, але швидко пояснішав. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, рухаючись і танцюючи, наче світляки чи болотні вогники. Ліс раптом ожив миготінням тіней, Любисток почав бачити фігури дріад, які їх оточували. Одна наблизилася, поставила біля них щось, що виглядало, наче розжарений клубок рослин. Поет обережно простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодним.

— Що воно, Ґеральте?

— Трухляки й різновид моху. Воно росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як усе це разом сплести, щоб світило. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла поряд. Чоло її накривав віночок, довге волосся виглядало зеленим, а може, й насправді таким було. Любисток знав, що волосся дріад бувало надзвичайних кольорів.

— Taedh, — сказала вона мелодійно, зводячи на трубадура очі, що блистіли на маленькому личку, навскоси перетятому двома паралельними темними смугами маскувального малюнку. — Ess’ve vort shaente aen Ettariel? Shaente a’vean vort?

— Ні… Може, пізніше, — відповів він ґречно, старанно добираючи слова Старшої Мови.

Дріада зітхнула, обережно погладила гриф лютні, що лежала поряд, піднялася пружно. Любисток дивився на неї, коли йшла вона в ліс, до інших, чиї тіні колихалися у невиразному світлі зелених ліхтариків.

— Я її не образив, га? — запитав він тихо. — Вони говорять на власному діалекті, я не знаю ввічливих форм…