Читати книгу - "Відьмак. Час Погорди"

— Переклад мій. Я також трохи збагатив ельфійську мелодію, ти не помітив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дріади краще розуміються на музиці. Я десь читав, що вони надзвичайно музичні. Тому я і придумав мій спритний план, за який, до речі, ти ще мене не похвалив.

— Хвалю, — сказав відьмак похвилі мовчання. — То було насправді спритно. Та й щастя тобі сприяло, як завжди. Їхні луки б’ють у ціль за двісті кроків. Звичайно, вони не чекають, коли хтось перейде на їхній берег річки й почне співати. Й вони дуже чутливі до неприємних запахів. А коли труп віднесе течія Стрічки, то їм не смердить під лісом.

— Та що там, — поет відкашлявся, ковтнув слину. — Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Ґеральте, як ти тут…

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].

— Гроші вітчизни не мають, Ґеральте. Купцям усе єдино, під чиїм головуванням заробляти гроші. А нільфгардському палатину все єдино, від кого він буде отримувати податки. Мертві купці грошей не заробляють і податків не платять.

— Кажи далі.

— Після капітуляції Рівії армія Нільфгарду в небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда й Меви відступили, не в силах склепити фронт для вирішальної битви. Нільфгардці дійшли до Альдерсберга. Аби не допустити блокади фортеці, Демавенд і Мева вирішили прийняти битву. Позиція їхньої армії не була найкращою… Зараза, якби було трохи більше світла, я б тобі накреслив…

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, —