Читати книгу - "Крістіна"

— Мені прикро, — сказав він.

— Усе нормально, — відповів Арні.

— Написати вам, хлопці, дозвіл на звільнення? Може, схочете піти додому до кінця дня.

Я скоса глянув на Арні, який саме обтрушував свою сорочку. Той похитав головою.

— Ні, не треба, — сказав я.

— Гаразд. Тоді просто дозволи на спізнення.

Ми пішли в кабінет містера Кейсі, і він виписав нам дозволи на спізнення для наступного уроку, який зовсім випадково виявився у нас спільним — фізика. Коли ми заходили в лабораторію, багато учнів кидали на нас зацікавлені погляди й перешіптувались, затуляючи роти долонями.

Наприкінці шостого уроку поширили повідомлення про відсутніх. Я зазирнув у нього й побачив прізвища Реппертона, Ванденберга й Велча, навпроти кожного стояла оцінка D. Я думав, що після уроків нас із Арні викличуть у кабінет до директора, давати пояснення міс Лотроп, завучеві з виховної роботи, про те, що сталося. Але нас не викликали.

Після уроків я пошукав Арні, бо думав, що ми поїдемо додому разом і трохи про це поговоримо, але щодо цього я теж помилявся. Він уже пішов у гараж до Дарнелла, працювати над Крістіною.

17 / Крістіна знову на дорозі

«Мустанг-форд» вишневий 66-го року,

380 кінських сил у ньому, ото нівроку,

Це, знаєш, круто, і, ти знаєш, потужно,

Що аж їздити тут якось воно не дуже[85].

Чак Беррі

Нагода нормально поговорити з Арні мені випала тільки після футбольного матчу наступної суботи. А ще то був також перший раз з дня купівлі Крістіни, коли Арні вивів її на дорогу.

Наша команда їздила в Гідден-Гіллз, приблизно за шістнадцять миль від Лібертівілля, і та поїздка на шкільному автобусі була найтихішою з усіх, у які я колись їздив. Ми наче не на гру їхали, а на ешафот. Навіть те, що їхні здобутки, 1–2, були тільки трохи кращими за наші, нікого особливо не тішило. Тренер Паффер сидів одразу за водієм, блідий і мовчазний, наче з бодуна.

Зазвичай поїздка на матч, що відбувався на полі супротивника, поєднувала в собі караван і мандрівний цирк. Другий автобус, під зав’язку набитий учасницями групи підтримки, оркестром і всіма учнями ЛСШ, які записалися «вболівальниками» («вболівальниками», Господи Боже! якби ми не закінчували старшу школу, хто б, у біса, в це повірив?), важко повз слідом за автобусом з командою. За цими двома автобусами зазвичай вервечкою вишиковувалися п’ятнадцять чи двадцять машин, здебільшого повні тінейджерів, і в більшості на бамперах були наклейки «ТЕР’ЄРИ, ДАЙТЕ ЇМ ЧОСУ!» І все це клаксонило, блимало фарами й робило все те, що ви, напевно, і самі пам’ятаєте зі шкільних часів.

Але в цю поїздку вирушили тільки автобуси з командою та групою підтримки/оркестром (та й той був неповний — у переможні роки було так, що коли не запишешся на поїздку другим автобусом до вівторка, ти в прольоті), а ще три-чотири машини пленталися позаду. Фальшиві друзі покинули нас у біді. А я сидів у командному автобусі поряд із Ленні Беронґґом, важко розмірковуючи, чи розмажуть мене того пообіддя по полю, і навіть не підозрюючи, що одна з машин позаду автобуса — це Крістіна.

Зрозумів я це тільки тоді, коли ми вибралися з автобуса вже на паркувальному майданчику старшої школи Гідден-Гіллз. Їхній оркестр уже був на полі, і гупання великого барабана під низько навислим захмареним небом розлягалося чітко й надміру гучно. То була перша по-справжньому вдала субота для американського футболу: прохолодна, хмарна й осіння.

Побачити Крістіну, припарковану біля автобуса з оркестром, уже це було несподіванкою, та коли з боку водія вийшов Арні, а з боку пасажира — Лі Кебот, я був відверто приголомшений. Ба навіть більше ніж трохи позаздрив. На ній були тісні коричневі вовняні слакси й білий пуловер з косами; розкішне біляве волосся розсипалося по плечах.

— Арні! — вигукнув я. — Привіт, старий!

— Привіт, Деннісе, — трохи сором’язливо відповів він.

Я помітив, що деякі гравці, виходячи з автобуса, теж кидали недовірливі погляди; аякже, Піцопикий Каннінґем з розкішною новенькою з Массачусеттса. Як таке могло статися, Господи Боже?

— Ти як?

— Добре, — відповів він. — Знайомий з Лі Кебот?

— На уроках бачились, — сказав я. — Привіт, Лі.

— Привіт, Деннісе. То як сьогодні, виграєте?

Я стишив голос до хрипкого шепоту.

— Усе вже на мазі. Наші дупи прикриті.

На це Арні трохи почервонів, однак Лі затулила рота долонею й захихотіла.

— Ми спробуємо, але я не знаю, — чесно зізнався я.

— Ми вболіватимемо, щоб ви перемогли, — сказав Арні. — Так і бачу заголовки в завтрашній газеті — «Непереможний Ґілдер б’є всі командні рекорди Асоціації».

— «Ґілдера госпіталізовано з переломом черепа», так буде ближче до істини, — виправив я. — Скільки з вами приїхало? Десятеро? П’ятнадцятеро?

— Більше буде місця на трибунах для тих, хто приїхав, — сказала Лі. І взяла Арні попід руку — здивувавши й потішивши його, здається. Вона мені вже подобалась. Вона могла виявитися стервом чи в глибокій відключці розуму (здається, більшість насправді вродливих дівчат — це або один, або другий випадок, без варіантів). Але так не було.

— І як твоя залізяка на колесах? — спитав я, підходячи до машини.

— Не дуже погано, — Арні рушив за мною, намагаючись усміхатися не надто широко.

Робота посунулася, і «фурія» вже була в тому стані, коли зроблений ремонт не видавався якимось безладним і дурнуватим. Іншу половину старезної іржавої решітки теж було замінено, а павутиння тріщин на вітровому склі щезло повністю.

— Ти поміняв вітрове скло, — зауважив я.

Арні кивнув.

— І капот.

Капот був чистісінький, абсолютно новий і різко контрастував з поплямованими іржею боками. Густий червоний колір пожежної машини. Бездоганний вигляд. Арні торкнувся до нього жестом власника, і доторк перетворився на пестливе погладжування.

— Ага. Його я сам поставив.

Щось різонуло мені слух. Але ж він усе сам ставив, хіба ні?

— Ти казав, що хочеш перетворити її на виставковий експонат, — сказав я. — Здається, я починаю тобі вірити.

Я обійшов Крістіну й наблизився до дверцят водія. Оббивка внутрішнього боку дверцят і підлога були досі брудними й пошарпаними, але тепер не тільки заднє сидіння мало нове покриття, а вже й переднє.

— Вона буде красунею, — сказала Лі, однак у її голосі пролунала фальшива нотка — він здався мені не таким яскравим і сповненим життя, як тоді, коли ми говорили про матч. І це змусило мене підвести на неї очі. Одного побіжного погляду цілком вистачило. Крістіна їй не подобалася. Я це зрозумів одразу, повністю й беззаперечно, як ніби вихопив з повітря