Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

— Я зрозумів, — напружено, із зусиллям відказав Ромич, — негайно берусь за це. І за саму справу, і за Костюка. Якщо він причетний до викрадення, йому кінець. Присягаюся, він уже завтра сидітиме за ґратами з відбитими тельбухами.

— Добре. Я не сумнівався, що можу на тебе покластися.

— А як інакше?!

— Що нам робити зараз? — запитав я. — Міліція поїхала, а я мечуся, наче лев у клітці.

На секунду запала тиша — Ромич замислився.

— Намагайтеся залучити до пошуку якомога більше людей. Зателефонуйте до лікарень, у довідкову швидкої допомоги, на автовокзали, залізничний вокзал. Всюди залиште опис дитини. Це робота міліції, але нічого страшного не станеться, якщо ти або Єва нагадаєте ще раз. Зберіть родичів або знайомих і обійдіть найближчі дитячі майданчики, місця, де збираються підлітки. Розпитуйте, всюди показуйте фотографію Тео. Через якийсь час можна зателефонувати до спецприймальників і… — він закашлявся.

— Моргів? — закінчив я замість нього.

Цезар удав, що не почув мене:

— Опитайте сусідів. Це вже зробили слідчі, проте тобі не завадить поговорити самому. Можливо, хтось не захотів спілкуватися з міліцією, може, когось оперативники не застали вдома. Не припиняйте пошук. Дуже важливо якнайшвидше після викрадення натрапити на слід, зачепитися за щось!

— Дякую.

— Поки не дякуй. Я наберу, коли матиму щось конкретне по Костюках.

— На зв’язку!

До кімнати з ноутбуком у руках зайшла Єва. Глянула на зіжмакані сукні й опустилася на підлогу біля ліжка. Сукні лежали за лічені сантиметри від її колін. Я стисло переповів їй зміст розмов із Фейгіном і Цезарем. Потім запитав про батьків.

— Вони їдуть, — відповіла.

Я кивнув.

— Дуже налякані?

Дружина спідлоба зиркнула на мене:

— Твоя мама зомліла, коли почула. Потім, за хвилину, перетелефонувала сама, — Єва підняла кришку свого Lenovo, але вмикати не стала.

— А з роботою? Все гаразд?

Вона кивнула:

— Не переймайся, — й одразу запропонувала: — Складемо оголошення?

— Так.

Насправді, я не вірив, що це що-небудь дасть, але все ж радів можливості забити голову. Я наче бовтався в невидимому драглистому сиропі й мусив постійно чимось займатися, рухатися, щоб відганяти нестерпну липку чорноту, що затягувала мене на глибину, щойно я зупинявся чи замовкав.

Я зсунув свій Dell із дитячого столика, поставив його на коліна й вивів зі сплячого режиму. Зашурхотів кулер, пікнувши, завантажилась операційна система, й погляд уперся у браузер Mozilla Firefox з єдиною відкритою вкладкою — моїм акаунтом на Gmail’і. У горлі раптом стало сухо. Я пригадав, з чого все почалося — дзвінок Лізи Джин Торнтон, — і мене заціпило на добрі півхвилини. Розгублено втупившись в екран, я інстинктивно відсмикнув руки від клавіатури.

— Що там? — звела брови Єва.

— Нічого, — огризнувся я.

Її запитання підхльоснуло мене. Небажання розповідати дружині абсолютно все на коротку мить притлумило почуття розгубленості та рефлекторний опір потребі дізнатися, чи мала Ліза Джин Торнтон рацію. Я перевів указівник на розділ «Надіслані» та швидко клацнув лівою кнопкою. У шлунку запекло так, наче я наївся розбитого скла: вгорі списку висів лист, якого там не мало знайтися. Отримувач — peyton.norwood. Тема — 06/10 washington metro terror attacks. Час відправлення — 10:43. Я розгорнув повідомлення. Як і в першому попередженні, текст було набрано англійською (проте цього разу маленькими літерами), і поміщався він в один абзац. Намагаючись позбутися моторошного відчуття, що зародилось у глибинах підсвідомості й неначе гіпершвидкісна пухлина ширилося нервами, я пробіг його очима.

From: [email protected]

To: [email protected]

Subject: 06/10 washington metro terror attacks

Date: Wed, 10th June 2015, 10:43 a.m.

сьогодні ввечері 10 червня бойовики іділ готують серію терактів у вашингтонському метро. нападників шестеро. араби. двоє прибули з лівану 05/21, ще один приїхав з франції рік тому, решта троє — громадяни сша. наразі невідомо, чи вони підірвуть себе разом із бомбами, чи залишать сумки з вибухівкою на перонах станцій. напади буде здійснено в годину пік між 6pm та 6;30pm est на станціях farragut west, wheaton, capi

І все. Текст обривався на «capi».

Розпач перетворився на тверду грудку в животі, яку не ставало сил ні відригнути, ні перетравити. Попри це я усвідомлював, що мушу зосередитись. Наморщивши лоба, ще раз подивився на час відправлення. 10:43. Узяв смартфон і проглянув список пропущених. Перший виклик від Лізи Торнтон надійшов о 10:46. Отже, о 10:43 викрадач чи викрадачі, що ввірвалися до квартири, завадили дописати попередження, і лист пішов за океан незакінченим. Через три хвилини Ліза Торнтон уже знала про це й телефонувала мені в Україну. Першим, що промайнуло в моїй голові, стало: яким чином американка, не перебуваючи на робочому місці, так швидко довідалася про попередження? В Америці була четверта ранку, а сам лист — я кинув погляд на рядок з адресою отримувача — призначено не їй. Утім, майже відразу зринуло інше запитання, що посунуло решту на другий план: кому вони завадили? Хто сидів за моїм ноутом у момент відправлення листа?

Я зверху вниз зиркнув на Єву.

— Ти пам’ятаєш, коли вийшла з квартири?

Вона пересмикнула плечима.

— Десь о пів на одинадцяту. Смс надійшло рано, раніше, ніж зазвичай. Я відразу вдягнулась і пішла.

— Коли точно? — тиснув я.

Єва скривилась, і в ту ж мить у моєму животі утворилася гаряча бульбашка. Я обов’язково вибухнув би, якщо б вона промовила хоч слово, якщо б почала віднікуватись замість відповідати… я зірвався б і… але дружина просто зазирнула у свій телефон.

— Десята двадцять вісім.

Тобто о 10:43 у квартирі залишався лише Теодор.

— Де був Тео, коли ти одягалася?

Єва прикусила обидві губи, наче втягнула їх у себе.

— Отам, — тремтячою рукою вона показала на столик, з якого я щойно зняв ноутбук. — Сидів за твоїм ноутом. Він сидів за ним увесь ранок.

Мені здалося, що в мене не серце, а двері, в які хтось оскаженіло гатить ізсередини.

— Що він робив? Щось дивився?

— Я не пам’ятаю, — скулившись, зронила Єва.

— Був увімкнений YouTube? Ти чула, як він переглядає відео?

На слові «чула» дружина стрепенулась і скинула голову:

— Ні. Було тихо. Він щось… друкував.

Дру-ку-вав.

Я відвернувся та втупився у вікно. Хмар побільшало, проте температура не підвищилась і задухи не відчувалося. У голові все змішалося. Я заштовхував отриману інформацію в мозок, намагався розкласти все по поличках, але переляк і збудження виштовхували її назад. Отже, мій син написав чергове попередження для ФБР. Я не знав, як і навіщо. Знав лише, що це нереально, просто