Читати книгу - "Чорнильна кров"

— Але то був Козимо, чи ні?

— Хто запевне скаже? Була жахлива різанина. Подейкують, ніби палії зберігали алхімічний порошок у фортеці. Рудий Лис підпалив його, щоб урятуватися втечею. Полум'я охопило Козимо та більшість його людей, мури позавалювалися, і ніхто не міг пізніше сказати, хто були ті небіжчики, яких знайшли серед руїн.

Меґі здригнулась. Та Феноліо, здавалося, все це дуже подобалося. Вона не могла повірити у те, що він виглядав задоволеним.

— То напевно був він, ти знаєш це! — прошепотіла Меґі. — Феноліо! Ми не можемо воскрешати мертвих!

— Я знаю, знаю, напевно ні. — Його голос був сповнений сильного жалю. — Хоча — хіба не мерці повернулися, коли ти викликала Тінь?

— Ні! Вони всі знову перетворилися на попіл! Уже за кілька днів. Елінор страшенно плакала: вона поїхала до Каприкорнового села, хоча Мо намагався відмовити її, і навіть там більше не було нікого. Вони всі зникли. Назавжди.

— Гм… — Феноліо уважно вдивлявся у свої руки. Вони виглядали як руки селянина або ремісника, не так, як виглядають руки, які лише водять пером. — Отже, ні, ну гаразд! — пробурмотів він. — Можливо, так воно й краще. Що ж то буде за оповідка, якщо в будь-який час мертві оживатимуть? Це призведе до безнадійного хаосу і стане зовсім нецікаво! Ні. Ти маєш рацію: мертві мають залишатися мертвими. І тому ми не повертатимемо Козимо, а лише когось, хто схожий на нього!

— Схожий на нього? Ти збожеволів! — прошепотіла Меґі. — Украй збожеволів!

Але такий висновок не вразив Феноліо.

— Ну й що? Усі письменники божевільні! Повір мені, я ретельно підбиратиму слова, настільки ретельно, що наш новоспечений Козимо буде твердо переконаний у тому, що він є колишнім Козимо. Розумієш, Меґі? Навіть якщо він двійник, йому про це не потрібно знати. Йому цього не можна знати! Що скажеш?

Меґі лише похитала головою. Вона прийшла сюди не для того, щоб змінити цей світ. Вона хотіла лише побачити його!

— Меґі! — Феноліо поклав їй руку на плече. — Ти бачила Тлустого князя. Він будь-якої миті може померти, і що тоді? Змієголов не лише шпільманів вішає! Він мордує селян, котрі зловили кролика у хащі. Він примушує дітей працювати на срібних копальнях, аж поки малі не осліпнуть і не стануть каліками, а герольдом він призначив Рудого Лиса, палія і вбивцю!

— Ах, так? А хто його такого вигадав? Ти! — Меґі розлючено відштовхнула руку Феноліо. — Ти завжди мав прилюбність до злодіїв.

— Авжеж! Може бути. — Феноліо знизав плечима, ніби не міг нічого вдіяти. — А що я мав робити? Хто читатиме оповідку про двох милих князів, які правлять веселою купкою щасливих підданих? Що це буде за оповідка?

Меґі схилилася над річкою і виловила одну з червоних квіток.

— Ти вигадуєш їх із задоволенням! — тихо сказала вона. — Усіх цих потвор.

Цього Феноліо не зміг спростувати. Обоє мовчали, а жінки тим часом поклали сушити на каміння білизну. На сонці було все ще по-літньому тепло, попри вже зів'ялий цвіт, який річка невтомно наносила до берега.

Феноліо зрештою перервав мовчання.

— Меґі, прошу тебе! — сказав він. — Ще єдиний раз. Якщо ти мені допоможеш знову довести до ладу цю оповідку, я напишу тобі найкращі слова, щоб знову повернути тебе додому, коли захочеш! А раптом ти передумаєш, бо тобі в моєму світі більше подобається, то я і батька твого приведу… і твою матір… Навіть оцю книгогризку, хоча вважаю, що вона жахлива особа, після того, що ти мені розповіла!

Меґі всміхнулася. «Так, Елінор тут би сподобалось», — подумала вона, а Реза напевно залюбки ще раз би завітала сюди. Але Мо ні, нізащо. Ніколи.

Меґі раптом різко підвелася і розправила сукню. Вона зиркнула на замок угорі й уявила, як би то було, якби там нагорі володарював Змієголов зі своїм саламандровим поглядом. Навіть Тлустий князь їй не дуже сподобався.

— Меґі, повір мені, — сказав Феноліо. — Ти зробиш дещо насправді хороше. Ти повернеш батькові сина, дружині — її чоловіка, дитині — її батька, хоч це не дуже то й мила дитина! І ти допоможеш зруйнувати плани Змієголова. Прошу, Меґі! — Мало не благально він дивився на неї. — Допоможи мені. Це ж моя оповідка! Повір мені, я знаю, що для неї найкраще! Позич мені свій голос, ще один-єдиний раз!

«Позич мені свій голос…» Меґі все ще дивилася вгору, але вона більше не бачила веж і чорних прапорів, лиш Тінь і Каприкорна, що лежав мертвий і розпадався прахом.

— Гаразд, я подумаю, — сказала вона. — Але тепер на мене чекає Фарид.

Феноліо так здивовано поглянув на неї, ніби в неї з доброго дива з'явилися крила.

— Ага, він чекає? — Його несхвальний голос був очевидним. — Та я хотів піти з тобою до замку, щоб принести Бридкій камінь. Я хотів, щоб ти почула, що вона розповість про Козимо…

— Я пообіцяла! — Вони домовилися зустрітися перед міською брамою, щоб Фаридові не проходити повз охоронців.

— Пообіцяла? Ну й що? Ти не перша дівчинка, яка змусить свого прихильника чекати.

— Він мені не прихильник!

— Тим ліпше! Оскільки твого батька тут нема, я мушу зрештою пильнувати тебе! — Феноліо понуро поглянув на неї. — Ти виросла! Дівчатка тут у твоєму віці вже виходять заміж. Еге, не дивися на мене так! Середня Мінервина донька п'ять місяців як одружена, а їй саме виповнилося чотирнадцять. Скільки років цьому хлопцеві? П'ятнадцять? Шістнадцять?

Меґі нічого не відповіла. Вона просто відвернулася від нього.

Віоланта

Вже наступного дня моя бабуся почала розповідати мені оповідки. Напевно, вона це робила задля того, щоб нас обох вивести зі стану великого смутку.

Роальд Дал. Відьми чаклують

Феноліо просто умовив Фарида піти з ними до замку.

— Бачиш, усе якнайліпше! — прошепотів він до Меґі. — Він може собі розважати цього вередливого бешкетника, княжого сина, а ми матимемо змогу спокійно порозмовляти з Віолантою.

На зовнішньому дворі замку цього ранку все ніби вимерло. Лиш кілька засохлих галузок і розчавлених тістечок нагадували про свято. Наймити, ковалі, конюхи — всі вони вже давно стали до праці, проте, здавалося, гнітюча тиша зависла між мурами. Вартові мовчки пропустили їх, упізнавши Феноліо, а під деревами внутрішнього двору назустріч вийшла група людей у сірому вбранні.

— Цирульники! — пробурмотів Феноліо, стурбовано дивлячись їм услід. —