Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Потерпаючи від ран, тривожачись, пан Скшетуський безсонними ночами своїми втішався тільки думкою про князя. Зірка Хмельницького неодмінно згасне, коли підніметься у своїх Лубнах князь. А хто знає, чи не з’єднався він уже з гетьманами? І хоч значні були сили Хмельницького, і хоч похід почався вдало, і хоч із ним ішов Тугай-бей, а в разі невдачі обіцяв прийти на допомогу і сам «цар» кримський, у Скшетуського навіть і думки не було, що ця завірюха протримається довго, що один козак може струснути всю Річ Посполиту і зламати грізну її силу. «Біля порогів українних хвиля ця розіб’ється», — думав намісник. Та й чи не так кінчалися вони, усі бунти козацькі? Спалахували як полум’я і згасали після першого зіткнення з гетьманами. Так було досі. Коли з одного боку ставало до бою гніздо низових хижаків, а з другого — держава, береги якої омивали двоє морів, розв’язку передбачити було легко.

Гроза не може тривати безконечно, а отже, вона минає, і розпогоджується. Ця думка підтримувала пана Скшетуського і, можна сказати, держала його на ногах, бо, зрештою, висів на ньому такий тягар, якого ще ніколи в житті йому нести не довелося. Гроза, хоч і мине, може спустошити поля, зруйнувати житла і завдати непоправної шкоди. Саме через неї, через цю грозу, він сам мало не втратив життя, позбувся сил і опинився в гіркій неволі якраз тоді, коли свобода для нього була важливіша за життя. Як же тоді від завірюхи могли вберегтися істоти слабші, котрі не можуть себе захистити? Що там було з Геленою в Розлогах?

Але Гелена мала вже бути у Лубнах. Вона снилася намісникові в оточенні доброзичливих людей, приголублена самим князем і княгинею Гризельдою, боготворена рицарями, але зажурена за своїм гусаром, котрий пропав десь на Січі. Та настане нарешті хвилина, коли гусар повернеться. Сам Хмельницький обіцяв йому свободу, а втім, хвиля козацька котиться й котиться до порогів Речі Посполитої і, коли розіб’ється, буде кінець печалям, зажурам і тривогам.

Хвиля й справді котилася. Хмельницький, не гаючись, згорнув табір і вирушив назустріч гетьманському синові. Сила у нього вже була дійсно грізна, бо разом із Семенами Кричевського і чамбулом Тугай-бея вів він близько двадцяти п’яти тисяч вишколених вояків, що рвалися до бою. Про військо Потоцького певних відомостей не було. Втікачі казали, що у нього дві тисячі важкої кавалерії і кільканадцять малих гармат. При такому співвідношенні сил результат битви вгадати було важко, бо однієї атаки страшних гусарів часто вистачало, щоб здолати у десять разів чисельніші загони. Так, пан Ходкевич, гетьман литовський, із трьома тисячами гусарів стер свого часу під Кірхгольмом на порох вісімнадцять тисяч відбірної піхоти і кавалерії шведської; так, під Клушином одна панцерна хоругва в шаленому кидку рознесла кілька тисяч англійських і шотландських найманців. Хмельницький пам’ятав про це і тому йшов, як пише русинський хроніст, поволі й обережно: «… численними очима розуму свого, як хитрий ловець, усібіч поглядаючи і караули на милю і навіть далі від обозу тримаючи»[76]. Так підійшов він до Жовтих Вод. Знову схопили двох язиків. Вони підтвердили нечисленність коронних сил і донесли, що каштелян через Жовті Води вже переправився. Почувши це, Хмельницький неначе прикипів до місця й окопався валами.

Серце його радісно калатало. Якщо Потоцький відважиться на штурм, поразки йому не уникнути. У полі козакам із панцерними не впоратися, але, окопавшись, вони б’ються чудово і з такою великою перевагою в силі штурми відіб’ють несхибно. Хмельницький розраховував на молодість і недосвідченість Потоцького. Проте при молодому каштеляні був тертий воїн, живецький старостич пан Стефан Чарнецький, гусарський полковник. Цей небезпеку відчув і схилив каштеляна відійти назад за Жовті Води.

Хмельницькому не залишалося нічого іншого, як рушити за ними. Наступного дня, переправившись через жовтоводські трясовини, обидва війська опинилися віч-на-віч.

Але жоден із воєначальників не хотів ударити першим. Ворожі табори заходилися квапливо оточувати позиції шанцями. Була субота, п’яте травня. Цілісінький день безперестану лив дощ. Хмари так затягли небо, що від полудня, ніби взимку, панував морок. Надвечір злива припустилася ще дужче. Хмельницький потирав руки від радості.

— Нехай тільки степ розмокне, — казав він Кричевському, — і я не вагаючись у зустрічному бою з гусарами зійдуся, бо вони у своїх важенних обладунках у болоті потонуть.

А дощ ішов і йшов, ніби саме небо хотіло прийти на допомогу Запорожжю.

Війська під струменями зливи окопувалися ліниво і понуро. Розвести вогонь було неможливо. Кілька тисяч ординців вийшли з табору пильнувати, щоб польські загони, скориставшись туманом, дощем і темрявою, не спробували піти. Після цього запала глибока тиша. Чути було тільки плюскіт зливи і шум вітру. Можна було запевнити, що в обох станах ніхто не спить.

Над ранок сурми в польському таборі заграли протяжно й жалібно, ніби тривогу, а не сигнал до бою, потім тут і там загурчали барабани. День займався сумний, темний, сирий, злива вщухла, але сіявся ще, ніби крізь сито, дрібен дощик.

Хмельницький наказав ударити з гармати.

За нею враз озвалися друга, третя, десята і, коли з табору в табір почалася звичайна канонадна «кореспонденція», пан Скшетуський сказав своєму козацькому янголові-хранителю:

— Захаре, виведи мене на шанець подивитись, що діється.

Захарові й самому було цікаво, тому він не перечив. Вони пішли на високий бастіон, звідки як на долоні видно було трохи увігнуту степову долину, жовтоводські трясовини й обидва війська. Ледве глянувши, пан Скшетуський схопився за голову і вигукнув:

— Боже милосердний! Це ж усього-на-всього кінний загін, не більше!

І справді, вали козацького табору розтяглися майже на чверть милі, а польські у порівнянні з ним здавалися невеличким шанцем. Нерівність у силах була така велика, що в перемозі козаків не можна було сумніватися.

Біль стиснув серце намісника. Отже, не настала ще остання година для пихи і бунту, а та, що настане, буде новим для них тріумфом. Так принаймні зараз здавалося.

Герць під гарматним вогнем уже почався. З флангового бастіону було видно й окремих вершників, і цілі групки, що стиналися одна з одною. Це татари гарцювали із Семенами Потоцьких, одягненими у синьо-жовті мундири. Вершники налітали один на одного і швидко відскакували,