Читати книгу - "Вогнем і мечем. Том перший"

Татар дедалі більшало. Невдовзі оболонь почорніла від їхніх скупчень, але в цей час із польського табору одна за одною почали виступати хоругви, шикуючись у бойові порядки перед шанцем. Це було так близько, що пан Скшетуський своїм зірким оком виразно розрізняв значки, бунчуки і навіть ротмістрів із намісниками, котрі ставали на конях трохи збоку від своєї хоругви.

Серце застрибало у нього в грудях, бліде обличчя взялося рум’янцем і, ніби знайшовши вдячних слухачів у Захарі й козаках, що стояли при гарматах на фланговому бастіоні, пан Скшетуський піднесено вигукував, у міру того як хоругви з’являлися з-за окопу:

— Це драгуни пана Балабана! Я їх бачив у Черкасах!

— Це волоська хоругва, у них хрест у значку!

— О! Он піхота з валу пішла!

Потім з іще більшим піднесенням, розкинувши руки:

— Гусари! Гусари пана Чарнецького!

Справді, з’явилися й гусари, а над ними хмара крил і ліс списів, оздоблених золотою китайкою й увінчаних зелено-чорними прапорцями. Вони шістками виїхали з окопу й вишикувалися перед валом, а від їхнього спокою, зосередженості й зібраності у пана Скшетуського в очах з’явилися сльози радості й на мить затуманили погляд.

Хоч сили були надто нерівні, хоч супроти цих кількох хоругов чорніла ціла лавина запорожців і татар, котрі, як завжди, стали на флангах, хоч порядки їхні так розтяглися степом, що й кінця їм не було видно, пан Скшетуський уже вірив у перемогу. Обличчя його всміхалося, сили повернулися до нього, в очах, прикутих до оболоні, блищали вогники. Він аж на місці встояти не міг.

— Гей, дитино! — буркнув старий Захар. — І рада б душа в рай!..

Тим часом кілька окремих татарських загонів із криками й вигуками «алла!» кинулися вперед. Із табору відповіли пострілами. Але це був тільки пострах. Навіть не доскакавши до польських хоругов, татари розскочилися врізнобіч і зникли в юрбі серед своїх.

Аж раптом озвався великий січовий барабан, і за його сигналом велетенський козацько-татарський півмісяць відразу ж рвонувся з місця вперед. Певно, Хмельницький хотів одним, ударом змести хоругви й захопити табір. Якби поляки злякалися, це було б можливо. Але нічого такого у польських хоругвах не сталося. Вони стояли спокійно, розгорнувшись досить довгою лінією, тил якої прикривався окопом, а фланги — табірними гарматами. Отже, вдарити по них можна було тільки з фронту. Якоїсь миті здалося, що вони приймуть бій на місці, та, коли півмісяць пройшов уже половину оболоні, в окопі просурмили сигнал до атаки, і враз частокіл списів, що досі стриміли вгору, схилився на висоту кінських голів.

— Гусари пішли! — вигукнув пан Скшетуський.

Справді-бо, вони, нахилившись у сідлах, рушили вперед, а слідом за ними драгунські хоругви і вся бойова лінія.

Удар гусарів був страшний. У першому пориві вони налетіли на три курені — два стеблівських і миргородський — і стерли їх на млі ока. Виття долинуло аж до вух пана Скшетуського. Коні й люди, збиті з ніг величезною вагою залізних вершників, полягли як лан від видиху грози. Опір був такий короткий, що Скшетуському здалося, ніби якесь велетенське чудовисько проковтнуло за один раз три полки. А в них же були найзатятіші січовики. Коні в запорозьких лавах, налякані шумом крил, почали не слухатися вершників. Полки іркліївський, кальниболоцький, мінський, шкуринський і титоровський геть перемішалися, а під натиском юрб, що тікали з бойовища, стали й самі безладно відступати. А тим часом драгуни наздогнали гусарів і вкупі з ними почали збирати криваве жниво. Васюринський курінь після впертого, але короткого спротиву розсипався і в дикому переполосі мчав аж до своїх окопів. Центр сил Хмельницького дедалі більше зміщувався і, битий, зігнаний у безладні юрби, січений мечами, тиснений залізною навалою, не міг вигодити миті, щоб зупинитися й заново перебудуватися.

— Чорти, не ляхи! — крикнув старий Захар.

Скшетуський ніби збожеволів. Виснажений хворобою, він не міг опанувати себе, а тому сміявся і плакав водночас, іноді просто викрикував слова команди, ніби сам вів хоругву. Захар тримав його за поли й інших змушений був покликати на допомогу.

Битва так наблизилася до козацького табору, що вже майже обличчя можна було розрізнити. З окопів палили з гармат, але козацькі ядра, кладучи як своїх, так і суперника, ще дужче збільшували замішання.

Гусари врізалися у пашківський курінь, який становив гетьманську гвардію і в якому знаходився сам Хмельницький. Зненацька страшний крик розлігся по всіх козацьких лавах: великий малиновий стяг захитався і впав.

Але цієї миті Кричевський рушив у бій на чолі п’яти тисяч своїх Семенів.

Верхи на велетенському буланому коні, він летів у першій шерензі без шапки, із занесеною над головою шаблею, збираючи поперед себе розпорошених низовиків, котрі, побачивши, що йде допомога, хоч і безладно, але знову пішли в атаку. Битва в середині лінії закипіла з новою силою.

На обох флангах щастя теж відверталося від Хмельницького. Татари, вже двічі відбиті волоськими хоругвами і Семенами Потоцьких, зовсім утратили охоту до бою. Під Тугай-беєм убили двох коней. Перемога рішуче схилялася на бік молодого Потоцького.

Але битва вже довго не тривала. Злива, яка з певного часу дедалі дужче посилювалася, невдовзі так припустила, що за стіною дощу світу не було видно. Вже не струмені, а потоки спадали на землю з відкритої безодні небесної. Степ перетворився на озеро. Зробилося так темно, що за кілька кроків людина не могла розгледіти іншої. Шум дощу заглушував команди. Відсирілі мушкети і самопали змовкли. Саме небо поклало край бійні.

Хмельницький, промоклий до нитки, розлютований прискакав у свій стан. Не озвався ні до кого й словом. Залізши в невеличкий намет із верблюжих шкур, який йому розбили, він сидів там самотній, думаючи гіркі думи.

Його огорнув розпач. Тільки тепер він збагнув, на що зважився. От його й побито, відкинуто, майже переможено в битві, та ще й такими малими силами, що їх точніше було б назвати передовим загоном. Він знав, яка велика військова могутність Речі Посполитої, він ураховував це, коли вирішив розв’язати війну, і все-таки прорахувався. Принаймні так здавалося йому зараз, тож хапався він за поголену свою голову і прагнув розбити її об першу-ліпшу гармату. Що ж буде, коли доведеться мати справу з гетьманами і з усією Річчю Посполитою?

Роздуми його перебив прихід Тугай-бея.