Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

– Це ж абсурд! – вигукнула мама.

– І мені так здається, – сказала Маргарита. – Якби ти ревнувала – о'кей, це я би ще могла зрозуміти. Але ти не ревнуєш. Ти просто з капосності бажаєш йому таку нікчемну, засушену коханку, як Шпітціґман!

– Це ж абсурдно! – повторила мама.

– Ну, і я ж кажу! – кивнула Маргарита.

Тут мама увірвала розмову, зазначивши, що Маргарита ще не настільки доросла, щоби зрозуміти такі речі.

У неділю пополудні додому до Маргарити – без попереднього телефонного дзвінка – прийшов Гінцель. Мама та Марі-Луїза вітали його, як блудного сина. Меді та Пепі теж не могли стримати бурхливої радості. Вони видряпалися на Гінцеля, обціловуючи його і пропонуючи десятки ігор, у які би він міг із ними пограти.

– Залишіть Гінцеля у спокої! – крикнула Марі-Луїза і стягнула Меді з Гінцелевих колін, а Пепі – з Гінцелевих плечей. -Він прийшов не до вас, а до Маргарити!

– Неправда! – верещали Пепі та Меді, але врешті-решт облишили Гінцеля й пішли дивитися по телевізору дитячу передачу.

Маргарита підсіла до Гінцеля, нервово посмикала носиком, пожувала пасмо волосся, потягла правою рукою за пальці лівої, так що аж хруснули суглоби. «Зараз почнеться! – подумала Маргарита. – Зараз він виголосить промову про засадничі питання, нагадає мені про моє освідчення в коханні й зажадає, щоби я зробила з цього практичні висновки!»

Проте Маргарита дуже помилялася. Спочатку Гінцель не зажадав нічого, крім горнятка чаю. А отримавши його, він попивав чай і.всіляко висловлював своє задоволення.

– Гарно в тебе, Маргаритко, моя квітко, – сказав він. А тоді, після паузи: – Я вмію в'язати лише праві петлі. Покажеш мені, як в'язати патент?

Геть спантеличена, Маргарита підвелась і принесла дві спиці та клубок вовни.

– Правдивий софті мусить вміти в'язати узори, – сказав Гінцель.

Маргарита набрала тридцять петель.

– А щоби до тебе дійшло, що я правдивий софті, – сказав Гінцель, – я хочу навчитися в'язати патент!

Маргарита опустила спиці.

– Бо інакше ти і далі будеш думати, що я конче хочу з тобою спати, – сказав Гінцель.

– Я зв'яжу спочатку два рядки, один правими, другий лівими, – сказала Маргарита, нахилившись над спицями.

– Всі друзі кажуть про мене, – сказав Гінцель, – що я імпотент.

Маргарита в'язала, як скажена – права, ліва, права, ліва.

– Але я не імпотент! – провадив далі Гінцель. – Я просто не можу нав'язувати дівчині свої потреби! Мені здається, що це підло!

Гінцель узяв в'язання в Маргарити з рук.

– Може, в мене просто не така потенція, як в інших, і тому мені вдається це якось витримувати!

Маргарита сказала:

– Праві петлі тобі треба вив'язувати гладко, виворітні знімай із накидом, нитка перед петлею!

– Що таке накид? – спитав Гінцель.

Оскільки техніку в'язання легше показати, ніж пояснювати недолугими словами, Маргарита підсунулася ближче і поклала свої руки на Гінцелеві, щоби повправляти з ним рух спиць.

– Але якщо в тебе колись з'явиться непереборна потреба розділити зі мною моє ложе, я, звісно, з радістю буду до твоїх послуг, – сказав Гінцель. – Але мені досить і того, що я тобі подобаюся. Зрештою, це теж немало!

– Ти мені справді дуже подобаєшся, – сказала Маргарита і зашарілася.

– Ну, молоток, – сказав Гінцель. – А тепер забери лапи. Наступний ряд я хочу спробувати сам!

Маргарита забрала свої руки з Гінце левих.

– Гінцелю, ти такий милий, – сказала вона, відхилилася назад і схрестила руки за головою.

– І такі, як я, теж потрібні, – сказав Гінцель і раптом почав лаятися, як дунайський матрос, бо йому втекла петля.

У понеділок на другому уроці в Маргаритиному класі відбувалося щось неймовірне. На уроці латини вони отримали перевірену контрольну, яку писали два тижні тому. Контрольна була страшенно важка. Якби дві третини класу отримали «незадовільно», то роботу слід було би повторити, як це передбачало розпорядження Міністерства освіти. Але вчителеві латини, очевидно, цей процес видався надто складним. Тому він просто поставив трохи менше незадовільних оцінок, аби не треба було ще раз писати контрольну. Тож під кількома роботами, які би він зазвичай оцінив негативно, він написав «задовільно».

Ті, хто завдяки цьому отримав «задовільно», дуже втішились. Однак ті, чиї роботи були оцінені на «незадовільно», почувались обдуреними, адже їх позбавили шансу на повторення. Вони звинуватили вчителя в маніпуляціях, а однокласників із «задовільно» -у відсутності солідарності, бо ті не квапилися протестувати проти махінації. Учителя латини обурило формулювання «маніпуляція». Ґабріела закинула йому, що на останній контрольній він ставив «незадовільно» вже при восьми серйозних помилках, а тепер роботи з десятьма грубими помилками оцінено на «задовільно». Учитель латини намагався це спростувати, почався загальний підрахунок помилок і обговорення їхньої серйозності й частоти. Маргарита отримала «добре». Єдине «добре» у класі. «Відмінно» не було взагалі. Маргарита не втручалась у суперечку, бо розуміла позиції і щасливих власників «задовільно», і розлючених власників «незадовільно». А ще вона розуміла, що, хоч уже і пролунав дзвінок на перерву, їй не дуже випадало зараз виходити з класу й іти на зустріч із Анні Фройденталер. Однокласники потрактували би це як байдужість. Вони би подумали: «Має своє єдине «добре» й тішиться, а все решта їй до одного місця!»

Суперечка тривала до наступного дзвінка. Тільки коли до класу зайшов математик, учитель латини наважився втекти.

Маргарита пішла до Анні Фройденталер на третій перерві. Анні стояла перед своїм класом і їла яблуко. Маргарита пояснила їй, чому не змогла прийти на великій перерві, і спитала, чи не могли би вони поговорити з Шлікгофером на великій перерві завтра.

– Я вже в нього була, – сказала Анні. – Не дочекалася тебе і пішла сама! Все, що знає той чувак, я тепер знаю теж! – Анні уважно оглянула своє яблуко. – Якесь таке, як картопля, – пробурмотіла вона. – Хочеш? – спитала вона і простягнула яблуко Маргариті.

Маргарита взяла яблуко і вкусила. Воно справді було, як картопля, і зовсім без смаку.

– Неїстівне, правда? – спитала Анні. Маргариті уривався терпець.

– Ну, то що ж він розповів? Кажи нарешті! – наполягала вона.

– Все це таке дурнувате, – сказала Анні, – що просто в голову не влазить. Такого ідіотизму я ще ніколи в житті не чула! Мій пан-братчик заснував лицарський орден, який має боротися з аморальністю у світі.

– Чорний Хрест Помсти!

– Точно! – сказала Анні, – і весь той орден складається з Великого