Читати книгу - "Грішниця"

Згодом стало ясно, що нічого не зміниш, як би цього не прагнув, тому захотілося втекти. Негайно, неважливо куди чи до кого, можна навіть на кінець світу, якби лише подалі від сп’янілих очей. Й Оксана втекла при першій-ліпшій можливості, вийшовши заміж після трьох місяців знайомства зі Степаном. Ні, вона любила його, принаймні, думала, що любить. Адже він зрозумів її страх, як свій, тому що мав у дитинстві точно такий. Пережите робило їх ще ніби ближчими, аніж вони могли б бути без цього. Одним словом, благородний принц прийшов на порятунок нещасній принцесі, звільнивши її з неприступної вежі. От тільки після року подружнього життя, благородність кудись зникла, поступившись місцем уже знайомій агресії ката. Що ж, з поверненням у пекло, принцесо. Кінець казки.

– Як він зміг? Стьопа інший, не такий. Я не можу повірити, що це зробив зі мною він.

– Дитинко, ми часом робимо вчинки не зовсім свої. Так і Степан вдарив тебе не тому, що хотів цього, а просто не знав, як інакше виразити свій гнів.

– Але ж від того мені болить не менше.

– Знаю, дитино, знаю. Його батько завжди був запальний і часто бив матір у сварках, потім просив пробачення, вона вибачала, а далі все повторювалося по вже відомому обом сценарію. Виявляється, батьки закладають у дитину значно більше, ніж би вона сама того хотіла.

Оксана затихла, а потім знову розридалась:

– Саме тому я не можу повернутися до нього. У мене буде дитина.

* * *

Коли я нарешті зважилася на це, то вже дійшла до тієї межі, за якою не було нічого: гордості, гідності, принципів, упередження й навіть моралі. Там існувало одне-єдине бажання, якому підпорядковувалася свідомість і все поза нею, – бажання врятувати сина.

Пам’ятаю, був кінець осені, сонце гралось у піжмурки з вітром уже в голих гілках дерев. Під ногами шелестіло опале листя, але від цього хотілося жити ще дужче. Я підійшла до воріт, за якими дивився в небо красивий двоповерховий будинок, там, напевно, були десятки різних кімнат, однак не було однієї – дитячої для мого сина.

– Ви до кого? Назвіть мету візиту та представтесь, будь ласка.

Я з хвилину розгублено дивилася на двох охоронців, потім міцніше стисла в руках сумку, в якій лежали фотокартки мого Славка.

– До Геннадія Владиславовича, в особистій справі. Стара знайома.

Хлопці розсміялися мені просто в обличчя:

– Якщо б він із кожною старою знайомою зустрічався, то життя б не вистачило.

– Я нікуди звідси не піду, доки не поговорю з Геннадієм, це в його ж інтересах.

– Ти диви, яка вперта. Нічого, постоїть-постоїть і піде, а ні – допоможемо.

Однак я не могла піти, так і залишилась стояти, занурившись в осінь. Збоку схоже на гру, у кого терпець урветься скоріше. Час ніби застигнув, хоча для решти світу рахував хвилини, як завжди, по небу рухався жовтий диск сонця, під вечір воно стало червоним. Я стояла під будинком батька своєї дитини день і готова була стояти хоч вічність. Хлопці вже навіть встигнули звикнути до моєї присутності, махнули рукою та вже не проганяли, тільки жартома цікавились, чим же господар зачепив таку кралю. Я відмовчувалась, а потім дістала фотографії сина й протягнула.

– Передайте це його матері, заради всього святого.

Вони спантеличено оглянули знімки маленького хлопчика, стенули плечима, але пішли. Через кілька хвилин мене терміново попросили пройти до будинку. Назустріч поспішала шикарно вбрана жінка й стривожено стискала Славкове фото в руках.

– Хто це? Чого Ви хочете?

– Щоб мій син жив.

Мені не довелося довго пояснювати, щось доводити чи переконувати, схоже, що вона відчула все інстинктивно, довго роздивлялась обличчя В’ячеслава, потім спитала, як звуть хлопчика.

– Шкода маленького, але так навіть краще.

Я шоковано дивилася на новоспечену бабусю й ніяк не могла зрозуміти, про що вона говорить.

– Ви ніколи не доведете, що це син Геннадія, запам’ятайте це, і вся ця історія не буде розголошена. Мені справді шкода малюка, однак позашлюбні діти, тим паче у Вашому випадку, зіпсують біографію, а Геночка – перспективний молодий чоловік. Розумієте? Вибачте й змиріться, так буде краще для всіх, і для Вас теж.

– Що Ви маєте на увазі?

Жінка подивилася кудись ніби повз мене й промовила:

– Самі розумієте. Ви ж молода й вродлива, зможете ще влаштувати особисте життя. Ну, а кому зараз потрібні чужі діти?

Похитуючись, відчула, як земля під ногами перетворюється на щось невагоме й легке, і я провалююсь у це щось. Різкий запах нашатирю й склянка холодної води через хвилину повернули мене назад, на грішну землю. Господи, невже вона настільки грішна, щоб пані з вищого світу ось так просто й ввічливо благословляла на смерть рідного онука? Якесь божевілля.

Вона ж дістала з гаманця всю готівку та протягнула її мені.

– Тримайте, це вам знадобиться, щоб усе було по-людськи.

– Подавіться Ви ними. Мій син житиме, чуєте? А Ви йдіть під три чорти зі своєю перспективною наволоччю і його чистою біографією!

Я жбурнула гроші прямо в її доглянуте обличчя, і вони повільно закружляли в повітрі.

– Залиште для себе, знадобиться, аби на тому світі відмитися.

Я розвернулась і побігла звідти, неначе з лігва гієн, сповнена дикої люті й болю. Погано пам’ятаю, куди йшла потім, що робила, навіть не знаю, як дібралася до лікарні. Отямилася лише біля ліжка, в якому мирно сопів носиком Славко. Лєра стривожено запитала:

– Ну що?

Я здвигнула плечима й посміхнулася своєму янголятку.

– Нічого. Хіба в мого сина може бути такий батько?

Лєра замовкла й сумно опустила плечі.

– Але ж це всього-на-всього хвора дитина.

* * *

– Птахи повертаються.

Лариса підійшла до Оксани, стала під вербою й підняла голову. Десь високо виднілися маленькі чорні цяточки, вони рухались, а по небу ширилася хвиля теплої радості. Птахи поверталися додому. Оксана проводжала ключ поглядом, аж доки той не зник десь за смугою лісу.

– Щасливі, їм є куди повертатись.

– Так, зате тепер весна справжня.

– З птахами?

Жінка посміхнулась.

– З життям.

Через кілька годин Лариса спостерігала, як Сергій розмовляє з лікарем у коридорі цього дивного жовтого кольору. Чому б їм не пофарбувати все в зелене? Тоді б це нагадувало життя.

– Ніну нарешті випишуть. День-два, і можна додому. От тільки куди? До мене їхати вона категорично відмовляється, у село теж повертатися не може, соромиться. Здуріти можна.

Лариса дивилася на пожвавленого Сергія й думала, що саме