Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » На запах м’яса 📚 - Українською

Читати книгу - "На запах м’яса"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "На запах м’яса" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 100
Перейти на сторінку:
привид. Суне до мене повільно: може, у нього були інші плани? Хотів передати яблук з апельсинами, дізнатися у довідковій службі лікарні: «Як там Майя Гілка?..» «Привіт…» — Росов видушує із себе усмішку. «Та сідай! — кажу. — Я не заразна». «Як ти?» — питає Ігор. А де іронія? Що це ми такі перелякані? «Та все кльово, — відповідаю зухвало. — За тиждень випишуся… Повернуся до вас…» «Як? — так щиро дивується Росов, що забуває про переляк. — Ти ж звільнилася… На твоє місце дівчину взяли. Руслану Вирву…» Руслану?.. Усередині все стискається так сильно, що я перетворююся на маленьку, нікому не помітну крапку. «Елізо…» Він ще тут? «Навіщо ти прийшов, Росов?» — питаю тоскно. «Не знаю… Так, просто», — щиро зізнається хлопець. Він таки нормальний, цей Росов. Недарма він так подобався мені. Колись… «У тебе є два варіанти, — вимовляю зухвало. — Що обереш? Перший варіант! Наступного року «Гібралтар» відкриває філію в Мадриді. Хтось із наших… Хто гідно болобонитиме іспанською, поїде туди працювати. Файно, правда ж? Одне зауваження. Про цю карколомну перспективу знає Руслана Вирва. І, повір, вона цього шансу не проґавить. Але я вболіватиму за тебе. Ти крутий, Росов. Я тебе… поважаю. Давай, напружся…» «А друга перспектива?» — питає Росов. «Ну, друга… без Іспанії. Я повертаюся… Нестора нема! Де він? Не знаю. А я вже в його кабінеті. Крута, конкретна. Вийду заміж із розрахунку, а ти… станеш моїм коханцем… Що скажеш?» «Так ти… Вирву знала раніше?» — замість відповіді питає Росов. Я регочу, підводжуся з лави. «Що скажеш, Ігорю?» «Подумаю…» — відповідає Росов. «Покидьок! Сволота! Ніколи не приходь до мене! Ти мене чув?» — Лють виникає нізвідки так швидко, що я й сама не усвідомлюю, що роблю. Ламаю цигарку, суну до лікарні. Росов не біжить слідом, не хапає за руки… Вирва! Я ненавиджу тебе так сильно, що ти відчуєш це навіть за рік у Мадриді.

29 листопада — у вухах навушники, лицем до стіни. Ніхто не чіпайте! Не хочу… Нічого не хочу. Уже не телефоную Андрієві. Перед очима — Руська. «Тварюка…» — шепочу. Поряд із ліжком — мама: «Чогось хочеш, доню?» «Додому йди!» — відповідаю недобро. «Лікар сказав: сьогодні всі результати будуть готові. І біопсія, і МРТ… Піду дізнаюся…» Мама виходить із палати, повертається за мить: перестріла лікаря. Сьогодні — операційний день, тож із моїм діагнозом розбиратимуться завтра. «Іди додому, я спатиму», — брешу. Мама киває: «Добре, добре… Завтра, може, зранку затримаюся… Григорію Івановичу треба допомогти, бо в нього поперек…» Іди вже, мамо! Мама біжить геть. Спинаюся на ноги, суну в коридор, завмираю біля вікна. Не бачити нікого… Завтра — день Х. Мені про мене все розкажуть. Бо сама нічого не знаю про себе! Нічого! Як це? Це ж я! Чому я сама не знаю про свої хвороби? Може, мене хтось зурочив? Руська! Може, сама себе зурочила? Було ж… Усім брехала, що хвора на рак, аби позичити грошей на сексуальну білизну й махнути з Арсеном до Криму. От і добалакалася… Завтра… День Х. Якщо скажуть: «Звичайна міома», — то не втішить.

30 листопада — мами ще нема. Ранок. Виходжу в коридор, помічаю в самому його кінці знайому постать. Луцик? Не бачить мене, прослизає до ординаторської, де засідають лікарі. У коридорі нікого. Ноги самі несуть до ледь причинених дверей. Чути кожне слово. Луцик ставить на стіл коньяк. «О! — каже лікар. — Дякую…» «То що… маємо?» — питає Луцик. «Прооперуємо — побачимо, — спокійно відказує лікар. — Поки діагностували міому, але деякі результати аналізів насторожують. Нещодавно подібний випадок був. Стовідсоткова міома, доброякісна, безпроблемна… А розрізали…» «Розумію, розумію… — метушливо відказує Луцик, нахиляється ближче до лікаря. — У мене прохання до вас». «Чим зможу…» — клянеться лікар. «Якщо під час операції виявиться, що перспективи… мало обнадійливі, то я б просив… щоби дівчина в лікарні залишилася. Розумієте? У нас така ситуація… Позавчора переселилися до нової квартири. Меблів нема. Ремонт у повному розпалі. Де ми її покладемо? І взагалі…» «Проблематично», — зізнається лікар. «Але ж бувають винятки!» — наполягає Луцик. «Бувають, однак…» «Ми віддячимо! — Луцик поспішає закріпити успіх. — Тільки заради дівчини. Що вдома? Голі стіни. А тут догляд, препарати, і погодують, і судно винесуть. Домовимося?» «Як я можу вам відмовити, Григорію Івановичу? Але з психологічної точки зору для дівчини то буде важче, — чесно каже лікар. — За короткий час вона все зрозуміє…» Я біжу геть. Я вже все зрозуміла. Мамо… Чого ж радістю не поділилася?! Ти, значить, тепер у новій квартирі зі старим пердуном живеш?.. Ненавиджу! Ненавиджу…

Бібліотекарка з Яготина єдина з усієї палати прокинулася. Сидить на ліжку, насторожено спостерігає за Майкою — влетіла, кидає речі в рюкзак, вдягається.

— Майє… Ви куди? — шепоче бібліотекарка тихо, щоби не побудити інших.

Майка мовчить. Сльози душать, не дають роздивитися, чи всі речі в рюкзак увіпхнула. Ще труси, футболки, а місця вже нема. Виймає з рюкзака книгу. Натомість — труси, футболки. Залишає на постелі Русьчин плеєр із навушниками, суне до бібліотекарки.

— «Фауст». У перекладі Пастернака. — Кладе книжку жінці на коліна.

— Мені?

— Вам. Одужуйте.

— А ви куди, Майє? Вас виписали?

Майка киває, вискакує з палати, молить Бога, щоби ніхто не трапився на шляху, бо загризе, переступить, далі піде.

Нікого нема. Сходами вниз. Вилітає з лікарні. На вулицю. Ну, все. Вільна… Куди? Однаково… Іде вулицею — що далі від лікарні, то тихіше. Врешті зупиняється, схлипує судомно. Куди?.. До гуртожитку? Нізащо! До мами з Луциком? Нізащо! До Андрія?

— Нізащо! — шепоче тоскно, серце стискається. — Сама…

Сідає на повалене дерево, що воно лежить при тротуарі, дістає гаманець. Скільки лишилося? Мама тягала з гаманця весь час, бо, казала, у них із Луциком зараз немає, а треба і медсестрам за уколи дати, і санітарці, і лікарю… У гаманці без десятки тисяча. Майка намагається пригадати: а було скільки? Не пам’ятає.

Несподівано дзвонить мобільний. Мама. Майка відрубає дзвінок, виймає з мобільного картку, ламає навпіл, кидає під ноги. Отак… Усе! Пропадіть ви… Живіть… у новій квартирі…

Підводиться, суне далі. Куди? Однаково…

За годину спустошеної ходи сили йдуть у землю, та Майка вперто суне далі — Мельникова, Бабин Яр, телевежа. Попереду — офіс «Гібралтару», Львівська площа і Ярославів Вал. Чому навіть відчайдушні шляхи ведуть туди,

1 ... 53 54 55 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На запах м’яса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На запах м’яса"