Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

* * *

Старий майя показав нам, хто де спатиме. Моє бунгало ховалось під самою стіною в дальньому кінці просіки. Я притяг до нього наплічника і розлігся під москітною сіткою. Робити не було чого. Просто лежав і дивився на очеретяну стріху. Над сіткою гули москіти, під дахом повзали різнокольорові гребінчасті ящірки, завдовжки з мою долоню, а ще мурахи і маленькі павучки. Знадвору долинав хрускіт гілляччя і вереск мавпочок. Я прикинув, скільки ще різноманітної живності вибереться зі схованок з настанням темряви. І серед усього тутешнього звіринцю мені доведеться ночувати.

Зненацька відтіля, де знаходився будиночок з душовими, долинув істеричний заливистий вереск. Верещала Крістіна, аж захлиналась, бідненька. Я чомусь не здивувався. Ще раз повільно обдивився свою стелю, де якраз запекло лупились дві бокасті ящірки, порахував павуків і ліниво підвівся — пішов з’ясовувати, що там скоїлось.

Біля мазаної халабуди уже стояв Френк і заспокоював закутану в рушники мокру Крістіну. Дівчина так швидко белькотіла англійською, що я ледве добирав, про що вона торочить. У її надривній розповіді раз-по-раз проскакувало «damned wasps[115]». Я став поряд, діловито заклавши руки в кишені.

— Що, надибала павука? — спитав я таким тоном, яким чоловіки зазвичай промовляють «ох уже ці дівки».

— Зайди всередину і подивись, — грубувато відрубав Френк.

Я зайшов і тут-таки кулею вилетів назад. Причому вилетів, мабуть, втричі швидше, аніж заходив. Під стелею хатинки, над жіночою душовою кабінкою висіло чимале осине гніздо. Але не так наганяло страху те гніздо, як його господарі. Оси були завдовжки з мій вказівний палець і зовсім не поступались йому товщиною.

— Ну як? — спитав Френк.

Навіть знадвору було чути, як смугасті монстри зловісно гудуть над гніздом. Я спочатку трохи помовчав, аби показати, що аніскільки не переполохався, тоді заклав руки назад до кишень і діловим тоном (мовляв, та що мені ті оси) мугикнув:

— Я помиюсь у Сан-Крістобалі…

Зранку за нами приїхала древня бура халабуда, у якій насилу вгадувався черговий «Dodge», випущений ще десь у кудлатих 1950-их. За кермом сидів огрядний індіанець з масивними золотими перснями на пальцях. Бонампак і Яхчілан знаходяться на індіанській території, ніхто, окрім індіанців, не має права туди в’їжджати; катаючи рідких туристів на своїх допотопних фургонах до руїн і назад, багато нащадків майя непогано заробляє собі на життя.

Власне, машина виявилась не в надто поганому стані. Мені особливо сподобались старомодні диски на колесах, гладенькі і блискучі, які до цього бачив лише в старих фільмах. Всередині нас чекали м’які шкіряні крісла старого фасону, між яких витав приємний запах лаванди і звуки мексиканської музики.

Перед від’їздом старий індіанець, який вчора зустрів нас, мигами показав нам, щоб ми взяли з собою репелент та воду. Я махнув, що усе в порядку, і ми рушили.

До Бонампаку втрапили швидко і без пригод. Водій висадив наше товариство там, де закінчувалась розбита ґрунтова дорога, після чого ми ще мусили пройти кілометр чи два, аби дістатися до руїн.

Щойно ми вискочили з фургона, як серед місцевої комарні рознеслась радісна звістка про те, що підвезли свіжу українську кров. Ненажерні кровопивці накинулись на мене, наче їх до цього спеціально тиждень не годували, я ледве встигав відбиватися та намащувати відкриті частини тіла репелентом.

Бонампак порівняно з іншими виявився скромним древнім містом. Увесь археологічний сайт складається з розчищеної галявини, посеред якої стримлять кілька високих стел з майянським різьбленням, укритих від дощу розлогими навісами. На одному з кінців галявини здіймається вгору розчищена від зелені чималенька піраміда. З боку галявини до її вершини веде круте полотнище сходів, тоді як протилежна сторона піраміди ховається в хащах. На плескатій вершині масивної кам’яної будови ліпляться один до одного чотири напівзруйновані храми, кожен не більший за звичайну кімнату; дещо нижче від них піраміду підпирають два святилища, до яких тягнуться окремі сходи. Ліворуч і праворуч проглядались останки ще якихось споруд, але джунглі встигли добряче попрацювати над ними, залишивши нечисленним відвідувачам лиш покриті мохом фундаменти.

Це був найменший археологічний сайт із тих, що мені довелось побачити. Попри це, Бонампак вельми відомий, головним чином завдяки тому, що в одному з храмів збереглися стародавні фрески майя. Древні малюнки покривають стіни трьох кімнат, майстерно відображаючи священиків і знать під час парадних святкувань, воїнів та полонених у бою, а також танцівників у масках богів та розкішно вдягненого Чаан Муана, властителя Бонампака, який потопає в оздобах на пишному троні.

Я спочатку роздивився фрески, зробив пару знімків, а потім видерся на вершечок прим’ятої часом піраміди. Роззирнувся. Довкола, скільки сягав зір, стелилися здичавілі непролазні тропічні ліси. Жодного просвіту чи хоча б якогось натяку на людське житло. Один лиш набухлий матрац зелені під яскравим тропічним сонцем. І так до самого виднокраю.

— Оце то в глушину ми забралися, еге? — бовкнув Френк, який і собі видерся нагору.

Я мотнув головою на знак згоди. Внизу під нами — жодних місць для паркування, кіосків із сувенірами, асфальтованих доріжок. Жодних розбещених туристів. Лише вузька галява, румовище, віковічний ліс.

— Real stuff, no bullshit[116]! — мовив Френк.

Побувши десь із годину в Бонампаку, наша компанія повернулась до фургону і продовжила шлях на південь.

За годину чи півтори водій привіз нас у невелике селище. Кілька глинобитних мазанок, одна комора і тісний ресторанчик сором’язливо купчилися на березі річки, що носила ймення Усумансінти і служила кордоном між Мексикою та Гватемалою. Трохи далі за будівлями маячів замшілий причал з припнутими кільканадцятьма плоскодонками.

Наш водій довго перемовлявся з одним із човнярів. Ми з Френком терпляче чекали його під палючим сонцем. За кілька хвилин мексиканець повернувся і роздав нам рятувальні жилети.

— Беріть з собою побільше води, там її не буде, — проказав він останнє напуття, — он там вас чекає човняр. Хай щастить!

Ми кивнули йому та спустились до причалу. Через спеку говорити не хотілося. Цинамонові води мляво хлюпали вздовж плескуватих берегів, полискуючи брунастими спалахами. Плоскодонки ліниво погойдувались на хвилях. Кожен човен був метрів десять завдовжки і не більше метра шириною, а посередині мав навіс з пальмового листя для захисту від сонця. Френк підстрахував Крістіну, а за дівчиною на хистку палубу заплигнув я. Останнім до човна зайшов стерновий, гарно збудований юнак у чорних штанях та чистій, хоч і запраній білій сорочці. На розхристаній шиї у нього теліпались дерев’яні вервиці з хрестиком, а до сплющеного носа приліпились