Читати книгу - "Танґо смерті"

— Гашгаш? — перепитав Ярош. — Що це таке?

— Квітка така… — Орхан замислився. — Не знаю, як перекласти… польова квітка… Але її вирощують для отримання опію…

— Гашиш! — здогадався Курков. — Отже, йдеться про мак?

— Так-так, — закивав радісно Орхан, — гашиш походить від «гашгашу».

— Румі говорить про те, що людина, перевтілившись і прагнучи здобути знання усіх своїх попередніх життів, повинна розпізнавати маяки… тобто знаки… — промовив Ярош. — Про це саме говорили і єврейські містики. Але тінь маків… Щось дивне… Це ж не дерева…

— У суфіїв багато чого сказано з підтекстом, — пояснив Орхан. — Та й Байкурт попереджав, що не варто усе трактувати буквально.

— Так, але та сама фраза про тінь маків фігурує і в арканумській «Книзі Смерті»…

— Тут є ще один момент… — сказав Орхан. — Найголовніше в цьому всьому, щоб людина перед смертю зазнала осяяння… Вона повинна перед смертю або взяти участь у танці дервішів, або ж чути цей танець…

— Там так і написано: «чути», а не «бачити»? — здивувався Ярош і навіть нахилився над книгою, хоч і нічого не розібрав.

— Саме «чути», — підтвердив Орхан. — Йдеться про мелодію.

— А що то за танець дервішів?

— Це танець послідовників Румі, чий орден базувався у Центральній Туреччині, в місті Конья. Виконують його так звані дервіші-крутії. Ще й зараз у грудні відбувається фестиваль, присвячений пам'яті Румі. Під час релігійної церемонії дервіші, зодягнені у біле вбрання, яке розвівається, і конічні капелюхи, крутяться під ритм барабанів і звуки містичної музики. Музика тут відіграє величезну роль, вона очищає і вивільняє душу, дозволяє людині зазирнути у глиб себе і переконатися, що Аллах поруч.

— Чи не міг би і я почути цей танець дервішів?

— Чому ні? Сьогодні увечері й почуєте.

Курков не мав змоги піти з ними, Орхан завіз Яроша на околицю Стамбула і запровадив до якоїсь будівлі з різьбленими фронтонами і голубою мозаїкою, де при вході їх зупинив похмурий здоровило. Перемовившись із Орханом, він обмацав кишені обох гостей і щойно тоді пропустив їх у простору залу, в якій не було ані крісел, ані столиків, але уздовж стін сиділи чоловіки різного віку, перед багатьма з них курився кальян і парували кавники. Тихий гомін стелився залою, на прибульців ніхто не звернув уваги. Орхан із Ярошем зайняли вільне місце під стіною і стали чекати. Звідкись із глибини — чи то зі стелі, чи то з-під підлоги — стала пробиватися тиха спокійна музика, присутні припинили гомоніти, відклали кальяни і горнята й наготувались до чогось, що було їм добре відоме.

— Те, що ви побачите і почуєте, неможливо побачити і почути деінде, — шепнув Орхан. — Танці дервішів для туристів — це не те.

Музика обволікала їх, пеленала і гойдала, Ярош сів по-ту-рецькому, поклав долоню на ногу вище щиколотки і непомітно натиснув щось пальцем. Музика наростала і наростала, аж поки на середину зали не вийшло дванадцять молодих чоловіків у білих одежах, коли вони підняли руки догори, вступили барабани і флейти, дервіші закружляли спочатку повільно, а далі усе швидше і швидше, аж поли їхнього вбрання злетіли догори і стали вони схожі на дзиґи. Їхнє кружляння здавалося чимось фантастичним, не вірилося, що люди здатні на таке, а дервіші заплющили очі і, увійшовши в транс, уже вимкнули для себе світ надовкола, зосередившись лише на своєму танці й контакті з небом. Ярош побачив, як усі присутні стали погойдуватися в такт з музикою і теж заплющилися, а за якийсь час непомітно для себе і він заплющив очі, відчуваючи, що якась сила відриває його від землі і піднімає вгору, ось він уже гойдається у повітрі, стеля зникає, і голубий простір втягує його в себе, йому стало страшно, здалося, що вже ніколи не зможе повернутися назад, але сил розплющити очі не було, хоча темрявою назвати те, що поставало перед його заплющеними очима, було неможливо — довкола ряхтіли зорі, якісь яскраві вогні зблискували і вистрілювали, розквітаючи барвистими бростками, а небавом він зрозумів, що й сам уже став кружляти в танці, тільки не на землі, а в просторі, і вогні танцювали довкола нього, а з-поміж тих вогнів виринали якісь обличчя, в яких він когось упізнавав, а когось ні, хоча й тих, кого впізнавав, не міг згадати на ім'я, лише мав певність, що знає, хто це. Чиїсь руки тяглися до нього, він відчував доторки, тепла долоня погладила його по обличчю, це було дуже приємне відчуття, і він хотів було її притримати, пригубити і поцілувати, але долоня зникла, а біля вух пролунав шепіт: «там, де цвіте гашгаш, під тінню його». Паніка охопила його, з усіх сил він прагнув струсити з себе цей сон, шарпнувся, заборсався, захотілося чимдуж опуститися на землю, розплющити очі і вивільнитися від пут цієї музики, але музика не відпускала, вона вилущувала його зсередини, вивертала, мов рукавичку, він уже не впізнавав самого себе, здавалося, хтось інший вселився у нього, але не чужий, хтось близький, хоч іще не впізнаваний, кого баглося пригорнути, проте це тривало недовго, бо ось той невідомий покинув його, і ця втрата видалася таким неймовірним жахіттям, що Ярош розкрив рота і закричав, закричав, щоб той невідомий не покидав його, щоб іще побув поруч, але ніхто, навіть він сам, не почув свого крику, бо кричав тишею, непрочутною і глухою, а за хвилю відчув, що починає опускатися, повільно, наче пелюстка яблуні, підхоплена вітром, музика стихала, маліла, вмовкала, і коли йому вдалося нарешті розплющити очі, то побачив, що він у залі сам. Тут не було вже жодної живої душі, зникли кальяни і кавники, натомість на підлозі стояли тренажери, лежали чорні матраци, гирі, штанги, скручені линви…

Ярош помацав ногу вище щиколотки, диктофон був на місці, він вимкнув його і сховав до кишені, потім, заточуючись, наче п'яний, піднявся і рушив до виходу. У коридорі за столом сиділа якась бабця у сірому хіджабі, вона усміхнулася до нього і привітно покивала головою. На вулиці побачив таксі, двері відчинилися, з них вихилився таксист і запитав англійською:

— «Золотий Ріг»?

Звідки він знає, в який мені готель треба? — здивувався Ярош, але сів