Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

Павiльйони були величезнi. Стелi, помережанi сплетiнням залiзних рейок, губилися в темрявi десь високо-високо вгорi. А внизу стояли декорацiї якихось шматкiв квартир, розрiзаних то вздовж, то впоперек сiльських хат, вулиць i подвiр'їв…

В одному павiльйонi ми навiть побачили здаля зйомку. Декорацiя зображувала частину якогось заводського цеху. Бiля верстата, яскраво освiтлений величезними прожекторами (якi називаються ДIГи), стояв молоденький хлопчина, а до нього йшла дiвчина. Але дiйти нiяк не могла, бо режисер, абсолютно лисий, у темних окулярах, весь час її зупиняв, кричав: «Стоп!» — i гнав назад. I знову вона починала йти, i знову вiн кричав: «Стоп!» — i, розмахуючи руками, щось їй пояснював.

А оператора, який з кiнознiмальним апаратом наїжджав по рейках на платформi їй назустрiч, двоє дядькiв у спецiвках терпляче вiдтягали назад.

Коли ми тiльки зайшли у цей павiльйон, Олександр Iванович, наш учитель працi, побачивши верстат, приглушено вигукнув:

— О! 16К-20! Унiверсальний токарно-гвинторiзний верстат. Виробництво заводу "Червоний пролетар"! Я на ньому працював!

I стiльки було радiсної нiжностi в його голосi, наче вiн зустрiвся з другом дитинства.

А потiм Вiктор Михайлович завiв нас до великої кiмнати, де був накритий довгий стiл, бiля якого поралися дiдусь Сурена Акоп, такий же довгоносий i симпатичний, тiльки лисуватий i з маленькими вусиками, а також двоє якихось молодикiв у джинсах i яскравих куртках, певно, асистенти Вiктора Михайловича.

На столi стояли вази з усякими бутербродами, з цукерками, з тiстечками, з яблуками, пляшки з «пепсi-колою», лимонадом i мiнеральною водою.

Всi сiли за стiл, поналивали собi в бокали, хто що хотiв. А тодi пiдвiвся Вiктор Михайлович i сказав:

— Товаришi! Менi дуже приємно приймати друзiв i однокласникiв, а також вчителiв нашого дорогого Сурена, Суренчика, як ми його називаємо. Ми всi, вся зйомочна група — i я, i головний оператор, i директор картини, i весь творчий склад, робiтники, електрики, освiтлювачi — всi за цей мiсяць дуже полюбили його. Вiн надзвичайно щирий, я б сказав, органiчний хлопчик. I наполегливий, роботящий. Працювати з ним було радiсно. I робота його в нашiй картинi, я б сказав, надзвичайно цiкава. Картина ще не готова. Не знаю, якою вона вийде. Але все одно робота Суренчика на сьогоднiшнiй день, я б сказав, — окраса вiдзнятого матерiалу. I я сподiваюся… Тьху! Тьху! Тьху! — режисер повернув голову налiво i швидко тричi тьхукнув через лiве плече, — що все буде гаразд. Дорогий, Суренчику, звичайно, далеко-далеко не всi, хто знiмається у дитинствi в кiно, стають потiм кiноакторами. Бiльшiсть не стає. Тому не думай, що твiй життєвий шлях уже визначився, що ти вже кiноактор. Нi! Але якщо трапиться так, що ти все-таки станеш актором (а такi випадки iнодi бувають, наприклад, Лена Проклова), то я дуже хотiв би мати можливiсть ще раз зяяти тебе уже дорослого у своєму фiльмi. Хай тобi щастить, любий мiй!…- Вiктор Михайлович обняв i поцiлував Сурена. Всi зааплодували.

Потiм виступила Вiра Якiвна, наш завпед.

Вона дуже пристрасно говорила про дружбу народiв, про найважливiше з мистецтв — кiно, про важливi завдання, якi стоять перед усiма.

За нею виступила Лiна Митрофанiвна, яка теж говорила про дружбу народiв i про мистецтво кiно, наймасовiше i найважливiше.

— Тiльки чомусь для дiтей фiльмiв створюють ще мало, — опустивши очi, сказала вона пiд кiнець.

Далi несподiвано виступив Олександр Iванович, який висловив радiсть з приводу того, що на студiї створюються фiльми про робiтничий, клас.

— … Як ми переконалися на прикладi токарного верстата 16К-20 i молодого робiтника бiля нього.

Тiна Гаврилiвна окремо не виступала, вона обмежилася дзвiнкою реплiкою з мiсця про те, що було б добре, якби вчителiв частiше запрошували на студiю.

Вiд класу виступила Надя Трав'янко, староста. Вона сказала, як у класi всi добре зустрiли Сурена, як швидко пролетiв цей мiсяць i як шкода, що вiн уже їде… — Вiн дуже гарний i чемний хлопчик. Просто дуже. — Не те що деякi! — вигукнула Тося Рябошапка. — От iменної — пiдхопила Надя й сiла. I тут раптом виступив Суренiв дiдусь Акоп.

— Дорогi мої! Прекраснi ви мої! Величезне вам, як гора Арарат, спасибi! За добрi слова й щирi почуття! За увагу i повагу до внука мого Сурен-джана. Вiд усiєї сiм'ї Григорян спасибi! Я запрошую вас усiх до нас в Єреван. А поки що я хочу, щоб ви покуштували нашу нацiональну страву. Долма називається.- I дiдусь Акоп дiстав з-пiд столу загорнуту в кошму величезну каструлю, розгорнув, зняв кришку i почав накладати на тарiлки маленькi паруючi голубцi. Голубцi були незвичайнi: замiсть капусти — виноградне листя. Але нiчого подiбного я нiколи в життi не їв. Вони просто танули в ротi. I, незважаючи на те, що деякi вже їли тiстечка й цукерки, всi накинулися на ту долму. Навiть тости про дружбу народiв на якийсь час припинилися. Чулися тiльки прицмокування й вигуки: "Ах!", "Ох!", "Ух!", "Ну-у!…"

Нарештi всi понаїдалися, i Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, сказав:

— Хлопцi й дiвчата! А тепер, може, художню частину влаштуємо? Га? Може, хтось заспiває, вiрш прочитає, потанцює? Га? Та не соромтесь. Не соромтесь! Ну! Лiна Митрофанiвна пiдхопила:

— Ой! Правильно! Тося, Надя, Нiна! Ну! Ну, давайте!… Та-ня! Ти ж у нас артистка! Вiтасик! Ти ж так добре декламуєш вiршi! Ну!

Але всi перезиралися, хмикали й опускали голови. Нiхто не наважувався починати перший. I тодi я не знаю яка сила раптом пiдкинула мою руку догори. — О! Стьопа! Давай! — радiсно вигукнула Лiна Митрофанiвна. Я пiдвiвся. "А, будь що буде!»

— Я теж хотiв бути артистом! — похмуро сказав я. — Тiльки не в кiно, а на естрадi. Спiваком хотiв стати. Як Гнатюк.

Всi дружно засмiялися. Бо я це спецiально сказав, щоб смiшно було. Пiд Тарапуньку. Ще й губи вперед трубочкою витягнув, як вiн, коли «тюк» говорив.

— А що — хiба погано? Спiваком, по-моєму, найкраще. I популярнiсть у спiвакiв найбiльша, i… все iнше… Так от я й вирiшив спiваком стати. Голос у мене, чуєте, який? Го-о-о! — я заревiв. Усi знову засмiялися. Гарний? Правда? А от слуху, чесно кажучи, менше, нiж для спiвакiв треба. Це трохи мене засмучувало. Але мiй