Читати книгу - "Загадка старого клоуна"

Бригадир зайшла в кiмнату i приєдналася до жiнок, якi розкладали на пiдвiконнях бутерброди, огiрки, помiдори, яблука, пляшки з кефiром, термоси з чаєм та кавою. Ми лишилися на балконi.

Сурен кривився так, наче з'їв зелене яблуко. Вiн мовчав, тiльки раз у раз махав рукою.

Ми спiвчутливо позирали на нього — поки що придумати ми не спромоглися нiчого.

— Го-го! — басовито залунало з кiмнати, яка сповнилася гамором, смiхом, голосами i враз стала тiсною. Монтажники в касках, у брезентових робах з широкими поясами, на яких дзвенiли запобiжнi ланцюги, хапали бутерброди, нахильцi пили кефiр, хрумкали яблука. — А де ж наш Джигарханян? — Ану показуйте! — Де кiнозiрка? — Давайте його сюди! Сурен втягнув голову в плечi й завмер.

У балконних дверях з'явилися тi двоє монтажникiв, якi тiльки-но монтували панель (я вже зрозумiв: нижчий — то був Суренiв тато, а вищий його друг бригадир Бондаренко). Мить — i Сурен i всi ми уже в кiмнатi.

— Увага! Увага! — забасив Бондаренко. — Творча зустрiч юного кiноактора Сурена Григоряна з бригадами штукатурiв i монтажникiв, де працюють його батьки, оголошується вiдкритою. Усi весело зааплодували. I тодi запала тиша. Сурен стояв посеред кiмнати, червоний i розгублений. Ми, нiкому не цiкавi, збилися коло дверей.

— Ну, Суренчик, ну, не соромся, ну, розкажи про зйомки, — лагiдно припрошувала мама. — Ну! Сурен-джан! — прохально схиляв голову набiк тато.

— Ну, ти ж так цiкаво нам дома розказував, — схилявся до нього Бондаренко. — Ну, не соромся, чого ти! Тут же усi свої. Ну! Але Сурен мовчав. Тiльки все нижче й нижче опускав голову. Як я розумiв його! Як менi це було знайоме!

У мене теж таке було. На екзаменi. В п'ятому класi. Коли несподiвано, саме як менi вiдповiдати, на екзамен прийшов iнспектор райвно… Я все знав. Але я не мiг вимовити нi слова. Я стояв i мовчав як пень, ї нiчого не мiг з собою вдiяти… Довелося перескладати на другий день, коли iнспектор" поїхав. Навiть батько й мати iнодi не розумiють найпростiших речей.

Туся подивилася на мене з такою мольбою, що менi аж защемiло в серцi. "Ну, зроби, зроби що-небудь! " — благав її погляд.

Чогось вона дивилася тiльки на мене. Не на Iгоря, не на когось, тiльки на мене.

"Що ж зробити? Що зробити? Що?" — гарячкове стрибало у мене в головi. I тут в уявi моїй несподiвано спливла Гафiйка Остапчук. I Менi стрельнуло… — О-о-о! — щосили закричав я, схопившись за вухо. Всi враз обернулися до мене. — Що? Що таке? — О-о-о-о!…- волав я, тримаючись за вухо i мотаючи головою. — Та ти що? Що з тобою? — перша кинулась до мене Суренова мати. — О-о-о!…- не вiдповiдаючи, голосив я. Всi обступили мене. — Та що ти? Що з тобою, хлопчику? Що тобi болить? Вухо? Що таке? Але я не вiдповiдав. Тримав паузу, як кажуть артисти.

Треба було тягти час.

Я тiльки мотав головою, тримаючись за вухо. I то волав на повний голос, то переходив на тихе скiмлення i подавав сигнали, як супутник: Пi-пi-пi-пi-пi!…

Нарештi, коли тримати паузу було б уже безглуздям, я прохопився: О-о-о!… Щось у вухо залетiло! О-о-о!… Ш-т-пi-пi-пi!… О-о-о!… I раптом, повернувшись до Монькiна, тицьнув на нього пальцем: — Це вiн! Вiн менi щось укинув! О-о-о!… Мстива все-таки iстота — людина!

Монькiн отетерiло роззявив рота… I тут блискавично зреагував Iгор Дмитруха.

Щоб Монькiн не встиг нiчого сказати, Iгор розмахнувся, нiби хотiв ударити його портфелем по головi. — Ой! — скрикнув Монькiн. — А що ж ти зробив? Бачиш, як людина страждає! — з благородним гнiвом вигукнув Дмитруха. Вийшло все дуже натурально. I тут до мене кинувся Сурен. — Його треба до лiкаря! Негайно! Негайно! Ходiмо! Швидше! — i почав тягти мене на сходи. I цим; зiпсував усю натуральнiсть. Вiдчувши фальш, я розгублено замовк. Запанувала тиша. Дорослi почали перезиратися й ледь помiтно усмiхатись. — Ну, як?… — несподiвано схилилася до мене дружина Бондаренка. Може, вилетiло? Дiватися було нiкуди. — О!… Вилетiло!…- з радiсним здивуванням, наче справдi вiдчувши полегшення, усмiхнувсь я. Всi зареготали. Але справу було зроблено.

— Ну, гаразд, бiжiть, — махнула нам рукою дружина Бондаренка. А сам Бондаренко пробасив: — Творчу зустрiч юного кiноактора з будiвельниками на цьому оголошую закритою! Всi знову зареготали. Коли ми вийшли з будiвельної площадки, Сурен вигукнув: — Ну, Степанян!… Ну!… Я скромно опустив очi:

— Та при чому тут я? Це ж вiн менi справдi… — я кивнув на Монькiна. Та ну?! — Сурен недовiрливо обвiв усiх поглядом. — Точно! — сказав я. Дмитруха мовчки одвернувся.

Треба ж було якось компенсувати Монькiну отой замах портфелем. Нi за що нi про що мало не постраждав хлопець. — Ну, Монькiн!… Ну, молоток! ляснув його по плечу Сурен. Монькiн тiльки усмiхнувся — вiн не став заперечувати. А менi нагородою був довгий вдячний погляд Тусi Мороз. У метро на Сурена напало пiзнє каяття:

— У-у-у!… Телепень я, телепень! — бив вiн себе кулаком по головi.Ну чого, чого я їм не розказав про зйомки? Чого? Вони так просили, а я… у-у-у, слабак! Ми розумiюче усмiхалися. I знову в моїй уявi опливла руда Гафiйка Остапчук. Чесно кажучи, це ж не я, це ж вона виручила Сурена.

Це вона колись влаштувала отаке з вухом на уроцi, не приготувавши домашнього завдання. I саме тим полонила моє серце вигадника i жартуна.

… Гафiйка стояла на осоннi, приставивши до очей козирком руку.

Потiм помахала менi, прощаючись, i почала вiддалятися, вiддалятися, вiддалятися… I раптом я вiдчув, що у мене зникло почуття вини перед нею. Наче вона пробачила менi.

РОЗДIЛ XX

Прощання з Суреном. — Екскурсiя на кiностудiю. — Чому я не став спiваком. — "Що вiн тобi сказав?"

Сьогоднi ми прощаємося з Суреном.

Одразу пiсля урокiв до школи пiд'їхав автобус кiностудiї iменi Довженка, якого прислав за нами режисер Сурена Вiктор Михайлович. Вiн запросив нас усiх, увесь клас i вчителiв, на екскурсiю по кiностудiї i на прощальний обiд.

З нами поїхали i Лiна Митрофанiвна, класний керiвник, i Тiна Гаврилiвна, i Ольга Степанiвна, i Iрина Володимирiвна, i Олександр Iванович, i навiть завпед Вiра Якiвна. Звiсно, на кiностудiю всiм цiкаво поїхати.

Режисер Вiктор Михайлович, веселий жвавий дядечко з сивим волоссям i засмаглим, майже чорним обличчям, довго водив нас по кiностудiї. Спершу показував територiю, потiм павiльйони. Територiя була дуже гарна, всуцiль обсаджена деревами, наче парк. Велику частину її займав прекрасний яблуневий сад, власноручно посаджений славнозвiсним кiнорежисером Олександром Довженком, чиє iм'я носить кiностудiя. Навiть справжнiй ставок