Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Безперечно, — погодився я.

Трикімнатна квартира дуже нагадувала казарму, завалену запасами харчів і ліжками й, очевидно, була обладнана на випадок війни. Вона сподобалася нам.

Ми з Яною зайняли найбільшу з кімнат. Мишко розмістився зі своїми друзями у двох інших.

Уся кухня й обидві комори були заставлені мішками з цукром, пакетами з макаронами і консервними банками. Отже, харчів ми мали вдосталь. А розважалися тим, що упродовж дня дивилися телевізор у Мишковій кімнаті, а ввечері Тоша і Гоша поїхали в найбагатші казино Сави — «Вершину» і «Золотий Хвилеріз», щоб довідатися, коли відтіля забирають гроші, і яка кількість людей бере участь в операції.

Повернулися вони десь під обід наступного дня і повідомили:

— Дві машини зі стрільцями і один мікроавтобус об’їжджають усі казино і привозять гроші до особняка Сави. Але охоронців там стільки, що ми навіть не потикали до них носа.

— От і добре, — сказав Мишко.

— Завтра поїздимо за ними.

— До «Золотого Хвилеріза» вони приїжджають о шостій тридцять ранку, — сказав Гоша.

— До «Вершини» — за чверть сьома, — повідомив Тоша.

— Отже, — мовив Мишко, — нам треба виїхати о четвертій.

— Їдеш із нами? — запитав Мишко, постукавши в двері моєї з Яною кімнати і, дочекавшись, коли я скажу «Так», мовив:

— Ми вже збираємося.

— Ні, — відповів я, — якщо, звичайно, ви в змозі обійтися без мене.

— Цілком, — сказав Мишко і зачинив двері.

Маленька і тепла Яна ще міцніше пригорнулася до мене, і я заснув.

Другого і третього дня я вже їздив разом із хлопцями. Ми довідалися, що люди Сави їздять одним маршрутом і що вони добре озброєні, бо поводяться досить безпечно.

— Уявляєш скільки там грошей? — запитав Тоша, коли ми зупинилися край дороги за три кілометри від Савиного особняка і спостерігали в бінокль за’ тим, як караван із двох БМВ і мікроавтобуса заїжджає у ворота височезної огорожі.

— Уявляю, — відповів я, бо розумів, що Тоша думає про те, як здорово було б вчинити збройний набіг на особняк Сави. І додав: «Забудь».

Ворота зачинилися, я засунув бінокль у бардачок і скомандував Гоші, який сидів за кермом: «Поїхали».

Повернувшись у свою квартиру, ми вирішили наступного дня учинити напад на Савиних експедиторів.

Рівно о четвертій п’ятдесят ранку Савині хлопці під’їхали до «Мухи», о п’ятій нуль сім до «Малого Діаманта-2». А потім з точністю кур’єрського потяга: о п’ятій двадцять п’ять були у «З вечора до рання»; о п’ятій тридцять три — у «Нічній Сові»; о п’ятій сорок п’ять — у розташованих один напроти одного «Арлекіні» і «Великому Діаманті»; о шостій нуль п’ять — у «Фішці».

І так казино за казино. Після «Фішки», «Піратської Скрині» і «У Зайця» о шостій сорок п’ять вони вийшли з «Вершини», що закривалася пізніше, ніж інші, а о сьомій нуль-нуль — з «Великого Діаманта — 1».

Ми вирішили перестріти їх на виїзді з «Вершини».

Кращого місця для нападу на інкасаторів Сави, ніж виїзд на гору, на якій містилася «Вершина», годі було знайти. По-перше, приїжджаючи сюди, савівці встигали зібрати гроші майже з усіх казино. По-друге, на цій ділянці дороги не було жодного ліхтаря. А по-третє, і це було найголовніше, тут савівці розділялися. Одна машина залишалася біля підніжжя гори, а мікроавтобус направлявся у супроводі іншої машини до казино.

І хоч після «Вершини» вони заїжджали ще й у «Великий Діамант-1», ми могли пожертвувати десятьма-двадцятьма тисячами, щоб одержати головний приз.

Савівці під’їхали до підніжжя гори за чверть сьома ранку. Сонце ще не зійшло, і тут, у низині, стелився туман, що перетворював дерева на скам’янілі химери. Було сиро і холодно. Але Тоша вбачав у цьому добрий знак.

Я не перечив, але, сидячи на холодному камені в оточенні крижаних клубків туману, почував себе незатишно.

Було важко дихати. Я дістав сигарету, але вона одразу розмокла в пальцях, і я викинув її.

— Он вони, — тицьнув пальцем Тоша, який сидів поруч зі мною.

— Бачу, — озвався я.

Перша машина із савівцями загальмувала, розвернулася капотом у бік міста і, не вимикаючи фар, залишилася чекати на місці, а друга з мікроавтобусом поїхала далі. Ми ж, нагинаючись і спотикаючись об камені, яких не було видно в тумані, рушили до них.

Наступні події розгорталися блискавично.

За мить ми оточили машину. Наступної миті Гоша заплигнув на капот і встромив дуло свого автомата у вітрове скло. Ще кілька секунд — і ми розчахнули дверцята та виволокли на асфальт двох савівців, вибили в них із рук пістолети. Потому змусили хлопців підійти і стати спиною до дерева, що росло недалеко від дороги, і зчепили їх наручниками. Самі ж повернулися до машини.

Коли мікроавтобус у супроводі машини спустився з гори, ми завели мотор і поїхали попереду савівців до міста.

Місце для пограбування було ідеальним, ми вибрали його за день до нападу, і тому як тільки під’їхали до нього, Мишко, який сидів за кермом, вимкнув мотор і змусив савівців, які їхали за нами, зупинитися.

— Дві хвилини, — сказав Гоша.

— Півтори, — відгукнувся Тоша.

А Мишко мовив:

— Хвилину.