Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Обідали пізно, слухали сумну думу старезного кобзаря, потім пісні дівчат, що слугували в покоях. А ввечері, як вже в обійсті все уляглося і вгомонилося, Сірко, залишений на ніц господарями, ще довго, палячи люльку, говорив із пасічником дідом Арсеном, сидячи на призьбі під бджолярнею.

Мов мала дитина, тривожно, плачно пугав у глибині саду пугач, і час від часу долітали уривки пізніх пісень і журливо — хрипких дзвонів, що били дзигарові години з Байдиної каланчі аж у Чигирині, на Камінній горі... Невбарі починався новорічний вересень. Чекали люди свята Главосіку — усікновення голови Іоанна Предтечі, а Сірко аналізував розмови із гетьманичем і Арсеном, поки врешті і заснув...

Ще один повересневий новий рік, хоч почався порівняно добре, буцім аж щасливо, і для всього поспольства, і для понад шістдесяти тисяч покозаченого війська, мав, як і попередні, і свої лиха всілякі, і нещастя та нужди, особливо для малих та старих, бо доки чоловік молодий, то все йому ніпочім. Сірко ж пікся незчислимими лихами рідного люду, який по Білоцерківській домові знову потрапив у ярмо шляхти, або поголовно переходив у козацькі та повстанські з'єднання, чи брів світ за очі, на викітчини і нічийщини. Правда, для Сірка в тому була і втіха, бо нові з'єднання гарячково ошатнювалися, оконювалися, озброювалися, вишколювалися, ставали під чільство Богуна, Джалалія, Томиленка, Пушкаря, Золотаренка, Сомка, Нестеренка, Глуха, Ждановича, Лисовця, обозного Коробки і його особисто.

Потік викітчан, переважно старих і малих, на нові землі і в Слобожанщину, і в Запороги, і на Єгорлик та Підкумок — смутив кожного чільника, бо чимось нагадував пташині ключі в небі. Смутив і пророчив подальше нещастя поспольства, бо сиротив і порожняв край, як птахи по осені небо...

Правда, під зиму отой потік зупинився, бо на затиснутому ізусюд українському обширі в Гетьманщині і поза нею вже стояли чатові, дозорні бекети та доброхітні поспольні чергування по охороні громад або озброєні і готові до супротиву шляхті полки, які, згідно з розісланими гетьманом чутками, мали ось-ось — знову в спілці з татарами — іти до князя Лупу в Молдову, в поміч Ракоці чи й свейській короні в Смоленську землю...

Було та було отих вигаданих чуток, як і причин для них! Та було й інше: Сірко та його прибічники не згоджувалися із гетьманом щодо стосунків із ханом та спілки з ним після двох його зрад. Ходила чутка, в яку вірили, що він готується із Запорогами та Січчю покарати хана у самому Бахчисараї за зради і людоловство. Сірко таки дійсно носив цю думку в собі і ділився нею не раз, та стримували його до часу воєнний стан і можлива міжусобиця...

Усе те вимагало негайної дискретної розмови з гетьманом, і таки домігся Іван Сірко виклику в замок, як і обіцялося йому. А викликаний був, як вияснилося, не лише він, а й Богун із Вінниці, Джалалій з Кропивної, Золотаренко із Ніжина і чимало інших із ближніх та дальніх місць і міст. Добрати причини виклику по отому гетьмановому виборі осіб було годі, і Сірко зрозумів, що поговорити з гетьманом про своє, наболіле, може, і не доведеться, як сподівався...

— Не нам, кажу, з вами, а бідному людові нашому все те потрібне, як повітря! Чуєте, людові, щоб лишитися живими на своїй землі сьогодні! — зірвавши голос, говорив Хмельницький при Капусті, отцеві Федорові та інших генеральних, звертаючись виключно до Виговського, Бурляя і Валюка, які стояли перед ним, як школярі перед дидаскалом.— Та й не піде люд наш під ваших агарян, хоч би як ми, чільці, того хотіли. А з московитами ж у нас віра одна! — апелював господар замку поглядом до отця Федора.— Salus populi suprema lex eslo! — благо народу — найвищий закон, як казали древні! Віра одна, кажу вам! — мов прибив він сказане.

— Добрий, та не дуже,— зовсім тихо відповів він на спокійне Сіркове привітання, оглянувши пришельця утомленим поглядом.— Добрий, та не дуже, кажу! — підвищив голос уже до нього, знову розпалюючись.— Підбиваєш разом із іншими самовольцями сина проти мене, легковажиш його крамольною, бунтівною діточністю. Трактуєте, огуджуєте і осуджуєте мої дії щодо царя й Москви, тішитеся з того, як той неглядів син і свавільник розправився, яко вбивця, з нещасною Геленою! — аж зеленів Хмельницький від злоби і обуру, звинувачуючи уже всіх присутніх.— Не надійтеся, квакші! Буде по-моєму, бо зі мною козацтво і поспольство, зі мною наш православний Всевишній Бог! — продовжив, ніби прорвавши в собі якийсь потік, гетьман.— Досі було так, а тепер буде по-іншому. Буде в нас і можність відступу, коли виникне потреба,— заспокоював натяком невдоволених і незгідних.

Сірко спершу від несподіванки сторопів, відчув сором і образу, що спантеличили його, запалили враз лице, замиготіли в очах тремом, але потім перейнявся жалем до гетьмана, як уже до хворого, засмиканого і оточеного жалюгідними людьми, що несуть йому до вух всілякі плутні, навіти, вислужуючись. Врешті, зітхнувши глибоко, став співчувати отому бідному людові, від імені якого господар щойно шпетив усіх і його, не розуміючи, наскільки сам віддалився і від козацтва, і від поспольства.

«Хіба ж це рада, навіть і Мала? — питав себе подумки Сірко, опустивши голову.— Ті, що не погоджуються з тобою, не є ж вороги!..»

— ...Як ото їм усім, так і тобі особисто, я забороняю наближатися до Тимоша і на гарматний постріл віднині!— почув Сірко наказ.— Чуєш, за-бо-ро-няю! І не подивлюся на те, що ти виріс у шляхетного і знатного, що ти користуєшся у поспольства і в козацтва славою неперевершеного лицаря