Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

дотепер буцім на двори гетьман накладає податки ще й яйцями»,— пригадалося Сіркові почуте, і він завернув Велеса у велике дворище, що відкрилося брамами перед знайомим козаком-вартовим. Чатові свічками стоять на бекетах. Лелече гніздо осиротіло розляглося на стрісі бджолиного темника і дихає покинутістю і смутком, колодки-пні мирно стоять рядами в городі, і лише поодиноких бджіл можна коло них побачити. Примовклий лист на деревах саду ніби приспаний — не шерхне, а тиша поліття — чарує...

— Вдома гетьманич, пан Тиміш? — питає Сірко в знайомого козака, віддаючи попутно джурі повіддя.

— Дома, пане полковнику! В світлиці, мабуть,— відказує козак.— Де ж йому ще бути?

— А пані гетьманчукова?

— По печериці з дівчатами пішла ще на світанку, то не забариться швидко і повернутися,— пояснює вартовий.

— Мирно тут їй? — цікавиться гість, кинувши багатозначним поглядом на супутня, уже перед ганком.

— Чого ж би ні? Адже щедра та мирна, як голубка. Покоївки не нахваляться нею.

— А покоївки Гелени, гетьманші?

— Та хоч і зрідка тут бувала, але не дай Боже! Жаско сказати, пухом їй земля! Я, поки і живий буду, не забуду її. Виступців-жовтинців сап'янових не подав якось їй, то... А ще, чи міг я знати, де ті шкарпетки з вовни? Та нам — що? Жінкам і дівчатам доставалося від неї,— скаржився.

— ...Знову хана намовляють у спілку, трактують з ним, ніби чорної зради його й не було, хоч, певен, ми й самі б тепер упоралися з ляхами. Те ж їм і старшини кажуть,— довірливо ділився Тиміш із гостем, як розговорилися.— Знову посланців до царя спровадили, щоб віддати у цареву кормигу без війни і супротиву люд, що отакою ціною вирвався від ляхів. А про султана і слухати не хочуть, казячись. А нам, коли не виберемося від усіх, найкраще, вважаю, під Магомета податися і хоч трохи пожити, як ото молдавани, волохи чи семиградці, ощаджуючи, громадячи і коплячи сили в мирній суєті... Руїною ж край стає, згарищем лежить напівзруйнованим...

— Пліснявка тобі на язик, гетьманмчу! — не втримався Сірко, зрозумівши вплив Кукони-Катерини і Лупу на Тимоша, від яких і сам те чув.

— Знаю, знаю, ви всі проти єднання з турчинами,— підхопив господар.— Зате я проти того, щоб піддатися під царя та бояр! І не буде того, поки живу! — аж кулаки стиснув Тиміш у рішучості супротиву.— Не буде! Чуєш, полковнику славний!..— вигукнув твердо і впевнено.

— Та, може ж, гетьман те лише для причаєної запобіжності чинить, бо цар із боярами — той же ніж у нашій спині,— заперечив невпевнено Сірко.— Ударила б гайдука, так боюся мужика! — прибив приповідкою.

— І цар, і бояри, та й ляхи, мов коти над ніркою, чекають, поки ми знесилимося, щоб хапонути,— заговорив молодик згодом, заходивши по просторій світлиці.— І щось не видно в татовім старанні супротиву їм, а особливо тепер, як не стало Гелени. Отець Федір-галахура крутить ними, Григір Унковський-перекинчик геть заворожив їх,— почав розпахкувати Тиміш люльку.— Вони і тям, і розум втратили геть по тій скурвій, прости Боже, Гелені,— притишив він змовницьки голос.— Гемоновим сином обзивають мене! У нас в родині, як і в усій Гетьманщині, нема миру та глузду,— вернувся Тиміш до свого наболілого.

Що довше говорили, то певніший був гість: молодик у всьому має свою думку, а головне — переконаний, що від ляхів козаки обов'язково відхрестяться, хоч, може, й недешево.

— Батько наполягають, щоб ми із Розандою зимували в Суботові, і я про себе тішуся, бо Розанді тут дуже сподобалося.

— А як свекор на невістку дивиться?

— Як на ляльку! Дивляться і плачуть. Та й вона до них прив'язалася, аж ревнощі беруть мене часом.

— То добре, гетьманичу! Ото і є глузд, якого ти не бачиш. А як Богун, пан скриб Виговський та суддя Мужиловський?

— Богун — то полковник із полковників, що гетьманом, та ще яким, і завтра міг би бути. А Мужиловський більше цареві догоджає, аніж батькові,— зітхнув глибоко Тиміш, примовкнувши.— Ну, а Виговський, той із усіх сил хотів би мене спровадити чи на той світ, чи хоч би в Молдову. В'юнкий, верткий, хитрий, мов шельма, і собі на умі. Ну і здібний, як ніхто отут в Чигирині... Прошу твою милість підтримувати мене — я на тебе та Богуна великі надії покладаю: на тебе, як на незамінного чільця над Січчю, а на Богуна — над волостю,— поглянув Тиміш у очі Сіркові прохально і багатозначно.

«Таки досить гетьманчук обізнаний із нами всіма. І те добре!— подумав Сірко, дивуючись все більше дорослістю Тимоша.— Цей піде на герць не за Гелену, а за бідний свій люд і битиметься з ворогами до смерті!..»

Тим часом із шумом повернулися Розанда і ціла галайстра дівчат із опеньками. Досі тихі покої наповнилися метушнею, гомоном і звуками.

— А ось і дорогий гість наш!— гінко переступила молода господиня поріг, видно дізнавшись про приїзд гостя від челядників. Була обворожлива, зарум'яніла, обвітрена, вдоволена. Картавлячи, направилася через світлицю до Сірка привітатися.— Буна сара! — мов проспівала вона, трохи знічуючись.— Добридень!

— Буна сара, пані доміне! — вклонився гість, цілуючи подані йому обидві руки, що пахли опеньками і травами.— Як вам тут ведеться? — подивився Сірко у її великі очі, що сяяли юністю і веселістю.

— Не вам, а тобі, прошу,— лукаво і пустотливо глянула вона із-під брів на гостя з удаваним докором.— Як на небі, прошу, як