Читати книгу - "Книга Джунглів"

І хоч Мауглі почувався дуже нещасним, він весело заспівав на весь голос, починаючи свій біг – більше схожий на політ, бо він обрав довгий схил, що спускався до північних боліт крізь лісову гущавину, де м’яка земля заглушала його кроки. Хлопець, вихований людьми, не раз спіткнувся б, пробираючись лісом при оманливому місячному світлі, але ноги Мауглі, привчені багатьма роками життя у лісі, несли його легко, мов пір’їнку Коли йому траплявся гнилий корч або камінь, він не сповільнював бігу і перестрибував через них без жодного зусилля. А коли йому набридало бігти по землі, він, наче мавпа, хапався руками за міцну ліану і радше злітав, ніж вилазив, на тонкі верхні гілки й біг лісовими дорогами, поки це йому не набридало також. Тоді він знову спускався на землю по довгій, укритій пишним листям ліані.

Дорогою йому зустрічалися яри, ще нагріті денним сонцем, оточені вогкими скелями, де густі пахощі різнотрав’я забивали подих; темні просіки, де місячне сяйво лежало смугами, рівними, мов плити мармурової мозаїки; зарості, де молода зелень сягала грудей і наче м’якими пальцями пестила тіло; і вершини пагорбів, засипані уламками скель, де він стрибав з каменя на камінь над норами сполоханих лисиць. Він чув десь оддалік приглушене чмихання кабана, що гострив ікла об стовбур дерева, а трохи згодом стрічав і самого звіра, який на самоті, з піною на морді та палахкими очима роздирав на клапті руду кору. А часом він звертав убік, почувши стукіт рогів і важке дихання, і обминав двох розлючених буйволів. Вони гойдалися туди-сюди, схиливши голови, вкриті патьоками крові, що здається чорною при світлі місяця. А іноді десь біля річкової мілини він чув ревіння Дакали, крокодила, що мукає по-бичачому. Подеколи він налітав на кубло отруйних змій, та перш ніж вони встигали кинутись на Мауглі, він уже тікав геть по блискучій прибережній жорстві й зникав у лісі.

Так він біг цю ніч, і співав, і кричав на повен голос, і почувався найщасливішим у джунглях, поки запах квітів не сповістив його про те, що поруч болото, – а воно було дуже далеко від тих лісів, де він полював зазвичай.

І тут хлопець, вихований людиною, за три кроки провалився б з головою у твань, але в Мауглі ніби були очі на ногах, і ці ноги переносили його з купини на купину, а з горбика – на малий острівець, не прохаючи допомоги в очей. Він рушив до середини болота, сполохавши диких качок на березі, і там сів на порослу мохом колоду, що навскіс виринала з темної води. Усе болото навколо Мауглі аж кишіло, бо навесні пташине плем’я спить дуже мало і зграї птахів ширяють над драговиною аж до ранку. Але ніхто не помітив Мауглі, що сидів серед високого очерету, співаючи свою пісню без слів, і оглядав жорсткі підошви засмаглих ніг, шукаючи давню скалку. Весь його смуток немовби лишився позаду, у джунглях, які він покинув; та щойно він почав співати, смуток повернувся знову – вдесятеро сильніший, ніж досі. А тут, на лихо, ще й сховався місяць.

Цього разу Мауглі злякався не на жарт.

– Знову те саме! – скрикнув він уголос. – Воно йде за мною слідом.

І він озирнувся, аби побачити, чи «воно» не стоїть позаду. Але поруч нікого не було. На болоті шумувало нічне життя, та жоден птах чи звір не озвався до нього, і нове почуття туги все дужчало.

– Я скуштував отрути, – розпачливо мовив він. – Так, звісно, я був такий необачний, що з’їв отруту, і сили покидають мене. Я злякався, – отже, я був уже не Мауглі, коли злякався двох битливих вовченят! Акела, та навіть Пхао, миттю б їх утихомирили, а Мауглі злякався. От і знак, що це отрута… А що таке коїться у джунглях? Усі співають, виють, б’ються, бігають юрмою при місяці, – а я? От горе! Я вмираю серед болотної твані, бо скуштував отрути.

Йому стало так шкода себе, що він ледь не заплакав.

– Вони знайдуть мене потім, коли я лежатиму тут, у чорній воді, – сказав він. – Та ні, краще я повернуся у свої джунглі й помру на Скелі Ради! А Багіра, яку я так люблю, моя Багіра, – якщо тільки вона не бігає десь у долині, – нехай пригляне за тим, що від мене лишилося, поки Чиль не впорається зі мною так само, як з Акелою.

Велика гаряча сльоза впала йому на коліно. Та у своєму великому нещасті Мауглі все ж таки почувався щасливим – якщо ви розумієте, що буває таке дивне щастя.

– Так, як Чиль впорався з Акелою, – повторив він, – тієї ночі, коли я врятував зграю від Рудих Собак.

Він трохи помовчав, згадавши останні слова Вовка-Одинака, які ви, звісно, пам’ятаєте.

– Акела перед смертю наговорив мені багато дурниць, – у тих, хто помирає, все по-іншому. Він сказав… Та ні, – хай там що, а я таки свій у джунглях!

Розхвилювавшись при згадці про бій на березі Вайнганги, він вигукнув останні слова вголос, і дика буйволиця серед осоки звелася на коліна й пирхнула:

– Людина!

– У-у! – сказав дикий буйвіл Меса (Мауглі чув, як він вовтузиться у багнюці). – Це не людина. Це просто голошкірий вовк із Сіонійської Зграї. У такі ночі він завжди носиться як навіжений.

– У-у-у! – відгукнулася буйволиця, знову схиливши голову до трави. – А я гадала, то людина.

– Та ні ж,