Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

Після вереску, знає він, вона намагатиметься втекти. Так само, як намагалися Ембер і Венді. А після того як він оклигає, він прокинеться і знайде Мону такою ж, як був знайшов Ембер: задушеною, і в синцях, і всяке таке інше, і, поки батьки не повернулися додому з роботи, йому доведеться заховати її тіло до своєї шафи. Потім, наступного дня, йому доведеться йти в школу і сидіти поряд з порожнім столом Мони. А після полудня він мусить поспішити додому і закопати її. Він майже впевнений, що ні поліції, ні його батькам ніколи цього не зрозуміти. Щойно повії, в яких він брав проби, унюхають, куди дме вітер, вони зчинять галас, і ніхто не отримає ексклюзивних патентних прав.

Потім, на довершення неприємностей, йому доведеться розпочинати все спочатку з якоюсь новою подружкою.

І отоді-то Ітан щось відчуває. Ніби лоскіт. Лоскотання.

У цю мить він відчуває щось тепле. Це теплий дотик пальців, це Мона проникає глибоко у тремтливі хащі поплутаних волосків і обвислої плоті і її прекрасні, м’які губи обхоплюють маленьку, вологу частинку того, що ще залишилося від нього.

Жодного зайвого слова віднині з нього не вичавиш. Кожен склад кожного слова мав бути виваженим та виміряним. Можна сказати, відкаліброваним, чи будь-то заради того, аби викликати сміх, чи то аби заробити долар. Він сидів на кухні, попиваючи каву, поки дружина гортала журнал. Ось вона опустила його на якусь риску, підвела очі та мовила: «Даю пенні, якщо скажеш мені, про що думаєш». Поверх корінця журналу на нього дивилися її ясні сині очі: «Що, язик проковтнув?» Хай що б він сказав у відповідь, здавалося йому жованим-пережованим. Розмовляти… складати нові слова…це навіть погіршало б і без того скрутне становище. Занадто довго мова користалася ним, як тією племінною кобилою, аж поки він вирішив не відкривати рота, доки в ньому не визріє щось настільки важливе, щоб його почули. Він відклав газету з кросвордом — була в нього така звичка розгадувати їх за сніданком. Була ще книжка, яку він читав, та зараз вона слугувала підставкою для філіжанки з кавою. Він і подумати не встиг, як відчув, що слова вже підступають до горла, тиск піднімається, ще трохи — і він вибухне. Його, власне, непокоїло от що: а що, як мова прийшла на Землю, а потім винайшла людей, аби увіковічити в них саму себе. Сказано ж бо в Біблії: «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово». Тож зійшла мова на Землю звідкілясь із космосу та почала схрещувати ящірок з мавпами, чи когось іншого з кимось іншим, аж поки не винайшла придатний, як то кажуть, «хазяйський», організм, здатний її переносити та розповсюджувати. Першій людині було введено складну, як ДНК, послідовність іменників та дієслів з усіма їх часовими та видовими формами — і все: поза мовою вона вже не існувала. Втекти? А як утечеш від того, що в тобі? Про втечу й мови не було. Відтоді, аби хоч би щось відчути, воно потребувало слів, чимраз більше. Великих звалищ слів. Для обміну думками треба було встановлювати повітряний міст. А щонайменше почуття можна було лише висловити, та й те, здолавши велику гору все тих-таки слів. Розмову якщо й можна було з чимось порівняти, то лише з машинами Руба Ґолдберґа[115], коли, скажімо, маленька пташка своїм дзьобом тицькає в зернятко кукурудзи, яке приклеєне до кнопки, що активує дизельний локомотив, який мчить униз відполірованим треком рівно сто миль до зіткнення з атомною бомбою, вибух якої має налякати мишенятко в Новій Зеландії, котре з переляку має випустити з рота шматочок сиру з синьою пліснявою, який неминуче падає на терези таким чином, що порожня чаша, підлітаючи вгору, вмикає тумблер, який смикає дріт-спотикач, що визволяє такий собі маленький молоточок так, що той здобуває достатнє прискорення, аби тюкнути й роздовбати підкладений фісташковий горішок. Дружина вдихнула повітря, ніби збираючись щось сказати. Він вичікувально подивився на неї: чи не дістанеться йому на фісташки. Великі жовті слова на обкладинці журналу повідомили, що це «Elle Dе´cor». Вона кашлянула. Знов повернулася до читання, водночас підносячи філіжанку до вуст. Тієї миті, як вінця торкнулися вуст, перетворюючи її обличчя на потворну білу маску, вона нарешті знайшла потрібні слова: «От у тих французів, виявляється, є окремий вислів для того, про що ти думаєш». А він думав про те, що кожну людину, і він це знав напевне, населяють мільйони мікробів, і не тільки ті, що складають флору шлунково-кишкового тракту. Люди відіграють роль перевізника для тьми-тьмущої інших невидимих оку істот, як то кліщів чи вірусів, у яких одна мета: плодитися й поширюватися, тож при першій-ліпшій нагоді вони ладні пересісти на інший корабель. При потисканні рук вони вже тут як тут — ідуть на абордаж. Яка ж дурість вважати себе вищими за тих, кого ти возиш, коли ти лише судно, а вони — твої зухвалі пасажири. Ми — ніщо.

Він сьорбнув кави, посилаючи тим, хто на борту, додаткову порцію цукру та кофеїну. Воліючи збити тиск, що раптом підскочив, він теж уявив себе на кораблі: він підкидає слова в топку величезного океанського лайнера, величезного настільки, що кожна каюта на ньому розміром з футбольне поле, а бальна зала така, що дальніх стін не видно. На повних парах корабель борознить океанські простори, над якими висить ніч без кінця і без краю. Кожен ліхтарик на кожній палубі сяє яскраво, як в операційній, і грає вальс; під звуки вальсу труби вивергають з димом усе ще не згаслі іскорки спаленого діалогу. Обливаючись потом, він стоїть у бункері кочегарки, широко розставивши ноги для рівноваги, і шурує всі ці «хелло»,