Читати книгу - "Байки проти ночі"

Ось тепер-то він точно опинився замкненим у пастці, з якої не існувало виходу.

Чи в його розпорядженні залишалася хоча б одна лазівка? Якщо він почне репетувати, чи почують його крики з вулиці — тобто до того, як лисий заткне йому горлянку? Можливо, хтось із сусідів… І до чого це призведе? У цих стін напевне чудова звукоізоляція, будинок збудований бозна-коли. А Леонтій у будь-якому випадку знайде зручну відмовку й подбає, щоб Макс більше не видав ані звуку, — наприклад, з допомогою скотча. Це в кращому разі.

…Права рука зненацька знайшла слабинку в петлі ременя, що стискав його руки. Він потягнув її назад… і — о диво! — рука звільнилася, вислизнула. Напевно, це вдалося завдяки трохи зіпрілій шкірі, а ремінь, очевидно, був затягнутий недостатньо туго.

Макс розстебнув інші «кайдани» за допомогою вільної руки й підвівся, одночасно прислухаючись і розминаючи затерпле тіло.

Через хвилину Макс обережно вийшов з кімнати, опинився в коридорі й вибрався з квартири лисого. Мабуть, Леонтій або відлучився у якихось справах з дому, або просто нічого не почув підозрілого, перебуваючи в глибині своєї великої квартири. Звичайно, тепер перевага була на Максовому боці, але йому все одно не хотілося б зіштовхнутися з Леонтієм ніс до носа.

Вигляд у нього був не дуже, однак Макс вирішив не заїжджати додому, а одразу ж піти до Лени. З цим божевільним старим він розбереться пізніше. Зараз, коли Макс крокував залитою яскравим сонцем вулицею, багато що перестало йому здаватися… яким? Це було дивне відчуття. З одного боку, його зробили піддослідним кроликом у якомусь моторошному експерименті, з іншого — він не мав ані найменшого уявлення, як діяти далі. Відчуття розгубленості було настільки великим, що Макс не знав, чи розповідатиме взагалі щось Лені про те, що з ним трапилося за останню добу.

Лена відчинила йому двері. Перш ніж її обличчя набуло байдужо-пихатого вигляду, Макс помітив радість, що майнула в дівочих очах.

— Вибач, я був неправий, — мовив він, не придумавши нічого кращого. Дивно, але дорогою Макс жодного разу не задумався, як розпочне їхню розмову. Мабуть, це ставало звичкою.

— Дурник… — Лена затягла його в двері й поцілувала в губи, охопивши шию Макса руками. Він полегшено зітхнув, так, щоб вона не помітила, — ну ось і все. Усе знову гаразд.

— Я тебе люблю, — незграбно мовив Макс, можливо, лише вдруге за всю історію їхніх стосунків.

— Я теж… себе люблю, — засміялася Лена й відпустила його. — Хочеш, щось покажу? — вона потягла низ свого улюбленого блакитного топа вверх.

— Ти зробила пірсинг. Колечко з бірюзовим камінцем, — бовкнув він раніше ніж устиг усвідомити, що робить.

— Звідки ти знаєш? — Лена навіть відступила на крок від подиву. — Я ще нікому не встигла сказати…

«Бо я був чарівником, — подумав Макс, розсміявшись і собі. — Шуменом, великим і жахливим…»

…Усе ще всміхаючись, Макс розплющив очі. Його усмішка відразу зів’яла, перетворившись на гримасу розпачу. Сон, лише сон — просто непомітно для себе він відключився. Просте знесилення, ще одна ілюзія…

Він заледве стримався, щоб не закричати від жаху й нудотного відчуття повної безнадії, що стисло всі його нутрощі, як величезна зла рука.

Боже, невже він ось так закінчить — у руках збожеволілого старого, який розвішує по місту дивні оголошення в пошуках випадкових людей на зразок Макса для своїх божевільних експериментів. Як по-дурному. Нестерпно по-дурному й срано так, що сраніше не буває…

Кінець великого Шумена. Стерпла задниця й гумова трубка, вставлена в член. Ось тільки шкода, що підхожого ковпака тут немає.

Раптом Макс відчув зростаючу печію в паху, трубка катетера зігнулася і з відра долинув звук стікаючої рідини. Здавалося, що він у цьому загадковому процесі навіть участі не бере. От лайно! Краще б його прикінчив Блідий Незнайомець. Погляд Макса мимоволі ковзнув по руці, подряпаній іклами.

Ковзнув і повернувся назад.

У цьому щось було.

Двері позаду скрипнули, і в кімнаті з’явився лисий. Макс був упевнений, що пробув у відключці хвилин десять, але той виглядав так, ніби промучився цілу ніч без сну, остаточно з’їжджаючи з глузду від незліченних здогадів і сумнівів.

— Ти готовий… готовий говорити? — з його обличчя, що блідло на очах, розсипалися бісеринки поту, як роса на шкірі трупа. Очевидно, у Леонтія справді їхав дах. — Стільки зусиль… я стільки часу чекав. Мені необхідно знати, що там!

— А чому б вам самому не перевірити? — запитав Макс.

Лисий вишкірився, хитро примружив очі, але замість відповіді мовив:

— Я даю тобі останню можливість домовитися по-доброму. Три години на роздуми. Не засмучуй мене, інакше доведеться розв’язати тобі язика не дуже вишуканим способом.

І знову вийшов.