Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

Режисер Олексій Бочаров, у житті ввічлива людина, на репетиціях на акторів кричав, обзивав їх різними словами, Меловані від нього діставалося особливо.

– Ви повинні зрозуміти, – втовкмачував він Георгію Михайловичу, – що ви граєте не себе, а велику людину. Спробуйте собі трішки уявити себе на його місці. На місці людини, від якої залежить доля всього людства. А ви граєте якогось управдома з нарочитим грузинським акцентом і квапливими жестами. Я розумію, що вам важко піднятися вище, але постарайтесь.

Деякі актори ображалися на Бочарова, а Сталін-Меловані його терпів. У нього, як це не дивно, розвинулася не властива йому раніше терпимість до людських недоліків, слабкостей і пороків. А до ролі своєї поступово він звик і навіть став знаходити в ній особливе задоволення. Він грав Сталіна в усіх спектаклях, де була роль Сталіна, отримував хорошу зарплату, нагороджувався бурхливими оплесками, ні за що не відповідав і одного разу вирішив, що таке життя його цілком влаштовує. Але, траплялося, сп’яну раптом відпускав гальма і починав кричати тим, хто йому потрапляв під руку: «Я – Сталін! Я – Сталін!» Декотрі над ним сміялися, казали: ось до чого доводять чоловіка постійні виступи в такій ролі. Або ось до чого допився. А втім, усі вважали його тихим божевільним. Але бувало й так, що, коли він вигукував таке на вулиці, його хапали, тягли в кутузку, а то й у психушку. Однак там, після встановлення особи, перед ним негайно вибачалися, бо хоч і не Сталін, але все ж таки народний артист, виконавець ролі Сталіна, тобто теж така особа, з якою краще не зв’язуватися.

Напровесні 1946 року в таборі переміщених осіб оголосили, що з Америки приїхали фермери і набирають собі робітників, інакше кажучи, наймитів. Перед казармою вишикувалося до сотні чоловік. Було запропоновано тим, хто знайомий із сільським господарством, ступити крок уперед. Усі сто, включаючи «академіків» і обох мислителів, ступнули вперед. Хоча деякі з них не могли відрізнити борону від лопати, а корову знали тільки за зображеннями на фантиках від цукерок «Корівка». Бажання не наблизитися до сільського господарства, а віддалитися від кордонів своєї батьківщини якомога надійніше примусило їх ступнути цей крок.

Очолював групу фермерів кістлявий, згорблений чоловік з обвислими вусами, задубілою зморшкуватою шкірою, в широкополому ковбойському шкіряному капелюсі. Він розмовляв сумішшю російської, української та англійської мов. Очевидно, у нього вже був досвід спілкування з претендентами на американське фермерство. Він вдивлявся в кожного, хто видавав себе за селянина, і ставив запитання «на засипку». Чим відрізняються озимі посіви від ярових? Яка різниця між віялкою і молотаркою? Скільки дійок у кози? І так далі в тому ж дусі. Чонкін слухав і дивувався.

Один із мислителів провалився на першому ж запитанні, не знаючи, чому на коня надівають хомут, а на вола ярмо.

– Тому що через роги хомута не надінеш, – пояснив екзаменатор і втратив до мислителя будь-який інтерес.

Усі хвилювались, готуючись до запитань, а Чонкін хвилювався з іншої причини і, коли екзаменатор наблизився до нього, сказав:

– Пане Калюжний, здоров!

Чоловік, до якого він звернувся, здригнувся, поглянув на Чонкіна дуже уважно й запитав:

– А звідкіля ви мене знаєте?

– Як же ж? – спантеличився Чонкін. – Ми ж із тобою в тюрязі разом сиділи, на одних нарах.

– У тюрязі? – повторив фермер. – Це шо таке «тюряга»? У тюрмі я сидів? На нарах? Ти сидів із кимось, хто виглядів так ось, як я, і звався Калюжний?

– З тобою ж сидів, – стояв на своєму Чонкін, не розуміючи, чому це пан Калюжний відпирається.

– Ні, – сказав Калюжний. – Не зі мною ти сидів, а з моїм братом Степаном. А я Петро. Ми ж із ним твінси, себто, по-руськи, близнюки. Я у тридцятому году вивтікав до Польщі, а потім до Америки. А його за мене посадовили. Іще пришили якийсь процькізьм. І коли ж це ти його видів? У сорок первому? А я вот з самих тридцятих годов нічого про нього не чував. Ну так ти шо, в Америку поїдеш?

– Ну, поїду, – сказав Чонкін, менш ніж приблизно уявляючи, що таке Америка і де саме вона знаходиться. Так Чонкін потрапив у відбірну групу практично без екзаменів.

Подорож від Гамбурга до Нью-Йорка була довгою і нудною. Чонкін плив на палубі «Санта-Моніки» – як йому видалось, дуже великого, а насправді середньої величини пароплава довоєнної конструкції. Пароплав увесь тремтів від напруги, але вперто рухався до далекої мети, зоставляючи за собою білі буруни і димлячи трьома високими трубами. Дим спершу піднімався чорним стовпом, потім загинався крутою петлею, опускався до самої води і нескінченним шлейфом тягнувся за кораблем.

Чонкін хоча й чув про існування морів і океанів, усе-таки не міг собі раніше уявити, що десь є такі простори, де, куди не глянь, вода, вода і нічого, крім води. У дорозі декілька разів штормило. Судно хилило з носа на корму і назад. Наче розхитувало на велетенській гойдалці. Один із тих, хто плив на «Санта-Моніці», колишній радянський моряк, сказав Чонкіну: «У нас кажуть про це так: штиває. У трюм наливає, з труби виливає». Пасажирам роздали паперові мішечки для блювотних мас, але всі вони були витрачені в першу ж добу шторму, а потім усі три палуби і трапи між ними були забльовані. Усі пасажири, подібно до учасників експедиції Магеллана чи Колумба, з нетерпінням чекали появи твердої суші. Але й суша зустріла мандрівників непривітно. Спочатку їх висадили на острові Елліс, названому тими, хто тут побував, Островом Сліз. Тут людей, котрі були при грошах, пропускали без зайвих формальностей, а не грошовитих допитували суворо, упереджено, чи не є вони колишніми нацистами або ж комуністами, чи не мають наміру вести підривну роботу, чи не сподіваються працювати по-чорному і ухилятися від сплати податків. Багатьох без пояснення причин завертали назад, тому це й був Острів Сліз. Але Чонкіну пофартило. За допомогою пана Калюжного він випробування пройшов і невдовзі опинився на кукурудзяній фермі в штаті Огайо.

Минуло п’ятнадцять років… Життя Чонкіна разюче змінилося. Людям, які не пережили того, що випало на долю нашого героя,