Читати книгу - "Вокс"

— Ве-ве вуралаг, — стиха промовив Рук. «Це небезпечне завдання. Ніхто вас не картатиме, як ви одмовитеся».

— Вурра-віг! — гостро відказала Вемеру, вищиривши зуби. — Вуру-ліра! — «Наші серця не знесли б такої ганьби».

Варіс усміхнулася.

— Вони не можуть дозволити собі підвести нас, — пояснила вона. — І якщо буде на те воля Неба, ми всі знову здибаємося біля Багнищанської застави. — Вона подала знак блукай-бурмилам — ті по черзі обнялися з Руком та й покинули міст.

Обернувшись, Рук добачив ув імлі тунелю високі розкішні ноші. Широке м’яке сидіння, оксамитові завіски, різьблена рама. Спереду і ззаду — по парі дебелих лакованих ручок.

Нахилившись, кожен із блукай-бурмил узяв по довгій ручці у свої здоровенні пазуристі лапи, відтак, на команду Варіс, ноші відірвано від землі.

— Ве-ве, віралах-луг-ве, — буркнула Ґала, хоробро всміхаючись. «Легка, мов пір’їнка, навіть для такого старого лантуха з кістками, як я».

Рук і собі всміхнувся. Ці блукай-бурмила всі як один геройської вдачі. Бібліотекарі щиро пишалися, що могли розраховувати на підтримку таких благородних створінь. Рук тільки побажав, щоб і зараз, і тоді, коли в ці ноші втелющиться ота неосяжна гора м’яса — Вокс Верлікс, ці ноші були однаково легкі для Ґалиних лап.

— Ве-ве, — прошепотів тихенько Рук, легенько водячи рукою по своїх грудях та чолу. «Щасливої дороги!» На очі хлопцеві набігли сльози.

«Щасливої дороги, Руку», — грянули у відповідь блукай-бурмила, рушаючи тунелем. «І нехай невдовзі ясен-місяць знов яскраво осяє нашу зустріч».

Рукові у горлі застряг терпкий клубок. Нічого, сказав він собі, ми ще небезпремінно зустрінемося.

А може, бачимося востаннє?

Фенбрус узяв хлопця за руку, і вони рушили з мосту.

— Ти зробив усе знаменито, Руку Човноводе, — приязно озвався він до юного бібліотекаря. — Тепер гарно попоїж і займай своє місце на судновій лаві біля старого професора Альквікса Венвакса. Йому зараз не завадить тверде плече, на яке можна б спертися. Ходімо, і нехай Земля та Небо благословлять нас і нашу Велику плавучу бібліотеку!

Коли Ксант Філатін спускався вниз вузькою драбиною з гострого виступу на самісінькому вершечку Вежі ночі, з плеча його зіслизнув ящик, обіпнутий шкірою. Він гучно брязнув об край драбини.

— А бий тебе темнолесник! — буркнув Ксант собі під ніс, спиняючись, аби знову завдати ящика на плече.

Ящик був важенний. У ньому були гайкові ключі, дротяні щітки та масничка з тоненьким довгим носиком, а також сила-силенна всякого дрібнішого причандалля: веретенуватий висок-ватерпас, яким замірюють вертикальність шпиля, затискувач із фіксатором для вирівнювання зубців у численних зчеплених шестернях і що головне — мідяна калібрована барометрична астролябія. Ксант мав ретельно зняти з неї всі покази і передати своєму владці. Інструкції Найвищого Сторожа були ясні. Залізна дисципліна!

Гірко всміхаючись самими кутиками вуст, Ксант провів рукою по спітнілому чолу і спускався драбиною далі. Він одчув, як важко стає дихати.

Цього ранку Ксант прокинувся удосвіта, але повітря вже було гаряче та вологе. Воно висушувало снагу, наливало тіло втомою і не давало скупчитись.

Часом він пристоював на щаблі, розглядаючись довкола, щоб насолодитися краєвидом, найчарівнішим у всьому Світокраї. Краща панорама могла б відкриватися хіба з сідла небесного човна. Онде видніє Нижнє місто, але кишить воно не нижньомістянами, а гоблінівськими загонами. До вежі докотилися чутки, ніби в місті оголошено комендантську годину, і тепер гобліни шпацирували спорожнілими вулицями, стікаючись до широченного майдану в східній частині міста. З протилежного боку, вдалині, можна було бачити, як юрмляться сонмища сорокух і в каламутному світлі виблискують їхні бойові лави. А ген над обрієм громадяться величезні скупчення хмар. Вони вже починали зрощуватися, утворюючи широченний мур розвированої чорняви.

Спустившися драбиною на оглядовий поміст, Ксант відкрив ящика для інструментів. Пошукавши в ньому очима, зняв металевого штиря, загостреного з одного кінця і оздобленого головою темнолесника — з другого. Озирнув його доскіпливим оком, покрутивши хвильку в руках, з тією самою гіркою посмішкою на губах. І тут розлігся чийсь зловорожий рик, аж наїжачилася грива у нього на гамалику.

— Хто там?

Ксант крутнувся на п’ятах, ховаючи в кишеню металевого штиря — і просто перед себе уздрів здоровенного сторожа-нетряка. Звівши своє волохате ручисько, гевал був готовий миттю вхопитися за держак величезної шаблюки, почепленої на ремінь. Червоні нетрякові очиці звузилися, ніздрі широко роздималися.

Ксант пропік Сторожа поглядом.

— Це я, — кинув він із серцем. — Ксант Філатін. Ти вже питав мене, коли я ліз нагору, цимбале ти їден, пеньку головатий!

— Гасло, — прохрипів нетряк, і жоден м’яз не здригнувся на його обличчі.

Ксант зітхнув.

— Скельні гемони верещать, — з нехіттю проказав він.

— Бо незабаром вимкнуться на волю, — машинально прохрипів на відповідь нетряк.

— Ну що, задоволений? — запитав Ксант. — Тепер ти бачиш, що це той самий Ксант Філатін, якого ти перевіряв півгодини тому?

Маленькі нетрякові очиці, холодні й незворушні, знову глипнули на нього. Він і далі не давав Ксантові дороги — стояв стовпом.

— Правила є правила, — прогарчав він. — Навіть для друга бібліотекарів, укоханого ручного звірятка Найвищого Сторожа…

— Що ти сказав? — вибухнув Ксант, крешучи блискавиці зі своїх фіялкових очей. — Я наділений повноваженнями Найвищого Сторожа Ночі!

— Правила є правила, — промимрив нетряк, і голос його здригнувся.

— Досить мені кивнути пальцем — і ти гнистимеш у найсмердючішій вежовій темниці, чуєш, ти, лайдаку, хамуло ти пришелепкуватий! Чи ти гадаєш, я жартую? — провадив Ксант, пожираючи нетряка очима. — Моє обличчя тобі ні про що не промовляє? Закарбуй собі на лобі: дозволиш собі таке зухвальство ще раз — зазиратимеш у камерне вічко з тамтого боку в’язничних дверей. Затямив?

Нетряк устромив очі