Читати книгу - "Казки для бабусі"

«Застрелю тебе, гаде, — сказав до кліща. — Відгризу разом зі шкірою та розстріляю».

«Хіба так можна? Адже ви інтелігентний, культурний чоловік. Не звірюга якийсь, не бандит». Кліщ зручніше вчепився лапами в куртку, підвів свою трикутну голову й спробував зазирнути Іванову у вічі.

«Інтелігентний? Чого ти так вирішив? Не вмію я бути культурним із кровопивцями».

«Це правда. У вас є підстави бути мною незадоволеним. Але, прошу вас, зрозумійте. Я був дуже голодний. П'ять днів — ні ріски в роті. А для мене п'ять днів — граничний термін. Після цього всі нутрощі всихають. Ви пробачте мені».

«Я тобі пробачу! Рукою ворухнути неможливо. Півлітра крові висмоктав. Не вибачаю!»

«Бачите, я так боявся схибити. Тому й учепився щосили. А взагалі слина в мене навіть цілюща. У ній антисептичні речовини є, антибіотики».

«Не бреши. Нема у твоїй слині ніяких антибіотиків. Наукою доведено! Ти кому надумався мізки вправляти? Я ж біолог!»

«Вибачте ще раз. Я не обманюю. — Кліщ заговорив пригнічено, мовби довідався про себе страх яку ганебну річ. — Я був певен, що є. Просто не ознайомився з останніми науковими дослідженнями».

Якийсь час Іванов ішов, а кліщ їхав мовчки. Іванов лютився на кліща. Хоча, в принципі, він був незлим чоловіком. А крім того, як перший-ліпший із тих, кого життя змушувало вештатися найтемнішими своїми закапелками та найдовшими дорогами, знав, чого варті слова про голод та висхлі нутрощі. Хоча роки в колонії «Лямбда-Екс» та на фронтирі відучили його від притаманної йому зайвої делікатности та сентиментальности.

«Слухай-но, — спитав він кліща напрямки, — ти скоро від мене одчепишся? Ти набрид мені з тієї самої хвилини, коли я тебе побачив».

Кліщ тяжко зітхнув.

«Я причепився б до когось іншого тепер. Просто так, лапами. Адже я вже ситий, красно дякую вам. Але поблизу нема нікого, крім вас».

«Пішки дійдеш, куди треба».

«Не дійду. Надто далеко. А дійти мені вкрай необхідно, повірте. Не ради себе стараюся. Розумію, що я для вас — нікудишня компанія. Але мені дуже треба».

«А мені що до того?»

«Як вас звати?»

«Іванов Дмитро. Ти мені зуби не заговорюй, кровопивця!»

«Послухайте, Дмитрику. У вас є родина?»

Іванову, хоч як намагався переконати себе в протилежному, не дуже до смаку були його невлаштованість та самотність. Тому зачеплене кліщем питання розлютило його.

«Ніколи в житті не бачив такого нахабного кліща. Вже перший стрічний кліщоїд пообідає тобою, гаде, так і знай! І рука не здригнеться згодувати тебе!»

«Ви, звісно, можете згодувати мене кліщоїдові. Але не намагайтеся зі мною хитрувати. По-перше, я старший за вас. А по-друге, — кліщ знову тяжко зітхнув, — я скуштував вашої крові. У вас кров дуже доброго, але не вельми щасливого нежонатого чоловіка. А я жонатий, маю двоє дітей. Окрім мене, подбати про них немає кому. На діаспору, самі знаєте, яка надія. У кожного бувають такі обставини, за яких він може зробити — не підлість, але щось схоже… Нечесний, негарний вчинок. Задля того, щоб його рідні самі не потрапили в число жертв, — отого, що, ну, одні це називають несправедливістю життя, інші — просто звичайною річчю, коли хтось має вижити, а хтось загинути. Ви розумієте мене. Я од вас не відчеплюся, поки не дістанусь до своїх. Ви — мій єдиний шанс. Можете віддавати мене кліщоїдові. Це вам, людям, притаманне — обставинами чужої долі не цікавитися, залишити це право за сторожовими собаками та поліцаями».

Кліщ важко дихав, нібито це не Іванов, а він ступав чітким солдатським кроком по степу, по цій сірій шинелі велетня, крізь яку майже нічого не пробивалося, — ні струмочки, ні травинки. Він висів на чотирьох лапах, а дві тримав козирком над очима, ніби захищався від сонця та вітру.

Іванов поділяв кліщову думку щодо людей, сторожів-собак та поліцаїв. Кліщоїдів не любив, як, до речі, не любив усе, що приносило муки та смерть. Поліцію він любив ще менше, ніж кліщоїдів. Поміркувавши, вирішив поки що не розправлятися з кліщем. Але вголос не сказав цього. Нахаби завжди дратували його. А кліщ був нахабний. Іванов знову поглянув на курсограф і повернув на північ.

«Можна поцікавитись, куди ви прямуєте?» — запитав кліщ.

«До Чорних каменів».

«Ага. Тоді нам по дорозі лише до Шакалячих воріт. Мені до Зеленого лісу треба. Там наша колонія оселилася».

«Ну, од Воріт до Лісу — як палицею кинути. А от до Воріт мені ще тьопати та й тьопати. Не дуже ти мене втішив. Добряче на мені покатаєшся».

«Для вас, може, й справді, як палицею кинути, — а мені, — кліщ мимохіть скопіював інтонацію Іванова, — до Лісу звідти повзти та й повзти».

Вечоріло. Засяяли перші зірки.

Ночувати вирішили просто серед степу. Повиривали сухостій, ретельно обдивилися місцину, чи нема отруйних гадюк та комах. У ротовій порожнині кліща застрягла вирвана травинка, й він потішно добував її звідти передніми та середніми лапами. Кліщ довго набирався відваги, аби попросити про щось Іванова. І запитав, чи можна заховатися до нього під куртку (Вночі він остерігався сов та кліщоїдів-мігрантів, які, наперекір своїй звичці, можуть випадком не заснути). Іванов так подивився на нього, що той увібрав голову в тулубний мішок, побажав Іванову надобраніч і мерщій заховав під себе передні та задні лапи, вдаючи, буцімто міцно спить.

Уранці кліщ, наче й не він, знову примостився в Іванова на плечі. Вони рушили далі.

«Вибачте, Дмитрику. Це, звісно, мене не стосується, — кліщ старанно добирав слова, тимчасом як Іванов подумав собі, що цілком імовірно, у щоденному житті кліщ навіть брутальний та нестерпний, і лише обставини змушують його дотримуватися пристойності та показувати себе добре вихованим, — звісно, якщо це не таємниця, чому ці люди гналися за вами? Та ще й зі зброєю. Я трохи знаю їх.