Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

Як могло трапитися, що Ежені Лефлер, яка роками не виходила з кімнати, опинилася на вулиці? Всі знали Ежені в її кварталі. Як же вона прослизнула непоміченою, чому ніхто не зупинив її?

Пояснювалося це просто: парижани були такі схвильовані, що, здавалося, тільки й чекають на сигнал. І ось сигнал пролунав, люди полишили свої справи, кинулися на вулицю. І нікому не було діла до Співучої Сороки.

Коли крізь відчинене вікно до неї долинув з вулиці вигук: «Озброюйтеся!», вона не звернула на нього уваги й продовжувала розкладати на столі клаптики різнобарвного шовку. Та ось почувся вигук: «На Бастілію!», і від цього знайомого слова вона стрепенулася. Підійшовши до вікна, вона висунулася з нього, прислухалась.

Її не вразило ні те, що на вулиці незвичайно людно, ні те, що натовп невпинно зростає. Тепер люди йшли уже не тільки по тротуарах, а й бруківкою. З будинку, Де жила Ежені, теж вийшли кілька чоловік. Поміж ними Ежені упізнала тітоньку Мадлен.

Тривожно калатали дзвони спершу на кількох церквах. Поступово до них приєдналися геть усі. Їхній дзвін перетворився на могутній сполох. А голоси людей злилися в суцільний гул:

— На Бастілію!..

Слово це збудило в пам'яті Ежені заснулі спогади і в збуджених криках «На Бастілію!» їй вчулася якась невиразна надія.

Замислена, вона підійшла до шафи, перегорнула на поличці кілька косинок, уважно роздивилася їх і вибрала мережану, ошатну… Потім, теж не поспішаючи вийняла з вази квітку — рожеву гвоздику, — кокетливо встромила її в зачіску.

— Будь розумницею, Габі! — звернулася вона до сороки. Та нахилила голову набік, серйозно подивилася на господиню бусинками-очима і щось пропищала.

Ежені була схильна розуміти сороку так, як їй самій того бажалося.

— Ти не хочеш залишатися вдома, Габі? Ну що ж, залазь! — Ежені присіла на підлогу, і Габі звично злетіла їй на коліна.

Ежені взяла сороку на руки, як дитину, зійшла східцями й опинилася на вулиці.

Ледве не півдороги до Бастілії Ежені пройшла без перешкод. Але що далі, то важче ставало йти. Кілька разів її попереджали добрі люди:

— Повертайтеся додому, мадам! Там не місце жінці!..

Ежені була не єдиною жінкою в натовпі. Але інші супроводжували своїх чоловіків і синів або йшли групками. А Ежені йшла сама, ні з ким не розмовляючи, нікого не помічаючи.

Та й щось у її старомодному вбранні й поведінці відрізняло її від інших.

Звичайно вона боялася шуму, скупчення людей, коней, фіакрів. Вона звикла до самотності й цуралася людей. Одначе тут вона не відчувала страху. Навпаки, її мовби підганяла цікавість, їй хотілося побачити, що буде далі. І вона намагалася не відставати від інших. У кінці Сент-Антуанської вулиці просто перед її очима виросли вежі Бастілії. Ежені зупинилася серед щільного натовпу, що зібрався тут.

— Назад! Назад! — гукнув їй якийсь солдат, грубо схопивши за руку. — Далі йти не можна!

Простодушно всміхнувшись, Ежені прибрала театральну позу. Однією рукою ледь підняла спідницю, другою міцно притулила Габі до грудей і раптом заспівала свіжим, дзвінким голосом куплет, який колись давно наспівував їй коханий Фірмен:

Хоч минуло вже двадцять років відтоді, як померла маркіза Помпадур, куплет Ежені мав несподіваний успіх.

— Ну й вигадниця! Ну й пісенька! Ану заспівай ще, красуне!

Ежені не примусила себе просити двічі. Зашарівшись від задоволення, вона повторила свій номер ще запальніше й виразніше.

Намагаючись не відставати від інших, вона прискорювала ходу, а іноді й бігла. Було нестерпно жарко. Вийнявши мережану хустину, вона кокетливо обдмухнула нею своє розпашіле обличчя.

Ежені Лефлер було невтямки, що саме тут, неподалік від неї, розгортаються великі події 14 липня.

Щось мало статися. Що саме, ніхто не знав. Та хіба можна всидіти дома? На вулицю! Швидше на вулицю, разом зі всіма! Чекали тільки сигналу. Чекали сигналу і Жак з Шарлем. У ніч на 14 липня вони домовилися не спати, чергувати у місті і не повертатися додому, поки вони можуть бути хоч чимось корисними для загальної справи.

Увечері, уже домовившись із Шарлем про зустріч, Жак зайшов попрощатися з Бабетою. Розмова, що відбулася між ними після смерті Біанкура, зблизила їх, і тепер Жаку здавалося неможливим не поділитися з Бабетою тим, що було зараз найважливішим для нього: він братиме участь в подіях, які ось-ось вибухнуть.

Бабета мила в кухні посуд. Жак зупинився на порозі й задивився на неї. Що б вона не робила, йому все подобалось у ній, кожен її порух. Довгими пальцями вона легенько торкалася чашок, змахувала рукою, витирала їх і ставила на поличку.

Він забув, що хотів їй сказати, певно, щось піднесене, що відповідало важливості тривожних днів. Замість цього мовив просто:

— Я хочу попрощатися з тобою, Бабето… Я іду на вулицю… Хтозна… — І поки вимовляв ці уривчасті слова, встиг подумати: «Якщо Бабета назве мене «братиком», значить, вона не любить мене».

Бабета поставила чашку на стіл.

— Будь обережний! Все може статися. У її синіх очах з'явилася тривога.

— Дай мені на щастя руку! — попросив Жак, а в самого серце схвильовано закалатало. Зараз вона скаже: «Братику!»

Та Бабета знову цього не сказала.

— Будь обережний, Жак… любий Жако!

Жак заволодів обома руками Бабети,