Читати книгу - "Улюбленець слави, Джойс Кері"

був би вже надзвичайний захід. А ніщо інше не могло на тебе вплинути. Якщо я спроваджувала тебе спати, ти відмовлялася од вечері. А й без того була така сухоребра, аж світилась. Надто вже свавільна, і якщо ніхто інший тебе не розважав, любила розважати себе сама. Хоча бажаючих панькатись із тобою було завше вдосталь, починаючи з отого старого телепня майора Фрієра і кінчаючи Джімом та численними няньками. Так, я й справді робила все, що могла, хоч ніхто в це не вірить. Що не кажіть, я давала тобі волю... навіть забагато волі... Згадай-но, що сталося в Екзетері (це там ми з Джімом, ні про що не підозрюючи, і вскочили неждано-негадано у клопіт!), але ж я тоді й виручила тебе.

50

Отак я раптом заднім числом збагнула, що й справді втішалася в дитинстві повною свободою — це було джерело тієї радості, яка живе в мені й досі. Можливо, свобода трохи зіпсувала мою вдачу, але ж яка я була щаслива, гуляючи по вересових схилах, читаючи все, що трапить мені до рук і віддаючись мріям. Моє дитинство видавалося мені тепер нескінченною втіхою.

Я знаю, чимало наших сусідів, а надто мої друзі з яхт-клубу, і перший серед них майор Фрієр, жаліли мене («О, ця бідолашна сирітка, що живе у місіс Леттер!»); була й причина — я так часто потрапляла в неласку. Я й справді боялася тітоньчиних ляпанців; коли вона вже давала мені березової каші, то від щирого серця (втім, дужче за біль жахали мене власні мої зойки і нервовий струс). Але тепер згадувалося мені зовсім не те (незважаючи на прочуханки, я була щаслива в дитинстві),— а те, що сама тоді розуміла, яка я щаслива.

Треба гадати, переважна більшість дітей — щасливі, проте далеко не всі вони це усвідомлюють. Діти тішаться життям, наче рибки, що грають у приємній теплій водичці,— так само, як і ці рибки, не знаючи, де вони і що вони таке. Та хоч я й не мала тоді зеленого поняття, що я таке (як бачите, я й досі цього не знаю), все одно розуміла, що я щаслива, бо пам'ятаю свої дитячі радощі у всіх подробицях, а це було б неможливо, якби вони не відкладалися у свідомості як щось надзвичайно радісне. Коли, сховавшись на горищі, я з насолодою читала старі журнали (і жахливо псувала собі зір; як і передрікала тітонька,— зіпсувала остаточно, назавжди!),— я знала, що одержую від цього насолоду.

Саме тому я пам'ятаю не лише важливі події (наприклад, випадок, коли кузен Слептон несподівано подарував мені, п'ятирічній дівчинці, блакитний шарф до свята) чи дні, коли Джім був особливо жорстокий або ніжний зі мною, пам'ятаю не тільки, як я раділа тоді шарфові або вчинкові Джіма, але й — і те зовсім особливе, ні з чим не порівнянне почуття радості, яке давав мені якийсь раптовий, зовсім новий вигляд саду або пролам у мурі, крізь який і затока, і протилежний берег, і човни на морі виглядали якось по-новому,— ніби чорна рамка підкреслювала яскравість усіх барв. Так само раділа я своїй улюбленій іграшці у Слептон-хаузі — скляній кульці (вона валялась у робочій скриньці у тітоньки Слептон серед клубків вовни, чудернацьких старих гудзиків та клаптиків матерії; очевидно, вона користалася нею, лагодячи братові шкарпетки). Варто було струсонути цю кульку, і в ній починалася заметіль, дуже схожа на справжню, і великі лапаті сніжинки повільно спадали на три крихітні постаті, що простували від сірої, прямовисної церкви з банею, як у Слептоні, до будинку під червоним дахом, з двома ялинками обабіч...

Ця звичайнісінька собі іграшка просто приворожила мене, і я, бувало, годинами не випускала її з рук, уражена непідробністю й мініатюрністю цього крихітного Всесвіту, що легко вміщавсь у моїй долоні. Мені не вірилось (сніг був такий справжній, так м'яко й так повільно спадав), що люди (джентльмен у чорному фраку й циліндрі тримав червону парасольку на довгій ручці) так ніколи й не зійдуть з місця. Щоразу, перекидаючи кулю (і чудово розуміючи, що це іграшка), я чекала, що ці маленькі люди, які йдуть під снігом, нарешті зайдуть до будинку.

Я не раз натякала тітоньці Слептон, що ця куля надзвичайно припала мені до серця (мені найсуворіше було заборонено взагалі що-небудь просити!), але щиросерда стара пані дуже любила свої речі. Варто мені було почати розмову про кулю, як вона відразу ж глухла на обидва вуха. Все скінчилося тим, що одного разу я її просто таки вкрала. Досі не можу забути, як, охоплена жахом, я втікала із Слептон-хауза (крізь хвіртку в саду), запхнувши свою здобич під спідницю. І як потім тішилась своїм коштовним скарбом на горищі, де сховала його під купою старих газет, лякаючись самої думки про допити, розшуки й тітоньчину пантофлю.

Правду кажучи, тітонька Слептон (може, співчуваючи «нещасній сирітці», відданій до рук її кузини Мері, яку вона не тільки не любила, але й, признатися, побоювалась) жодного разу навіть і словом не прохопилася про крадіжку. На кулю випадково натрапила моя няня й одразу ж віднесла її тітоньці Леттер. На превеликий мій подив, тітонька запхнула кулю в якусь першу-ліпшу шухляду і (як і тітонька Слептон, але з інших міркувань) нічого мені не сказала. Побачивши якось, що я знову граюся кулькою, вона лише дивно й багатозначно всміхнулась (і досі не розумію, що значила та її усмішка) і запитала:

— Звідки вона в тебе? Добре, добре... тільки не викидай...

Тоді я не могла цього збагнути. Тепер я усвідомлюю, що вона як могла намагалася не завдавати мені прикрощів надто часто... Я зрозуміла, скільки клопотів звалилося на тітоньку, призначену моєю опікункою наперекір її бажанню, але вона щиро вболівала за мою подальшу долю. Одне слово, у двадцять шість років (коли більшість дітей починають «відкривати» для себе своїх батьків) я раптом побачила, що моя тітонька — жива людина, яка щиро любила мене і двадцять років піклувалася про мене, людина, яка дала мені багато щастя,— щастя, якого сама майже не зазнала в житті. І я зрозуміла, що сьогодні у неї чи не найщасливіші дні, що зараз їй так добре, як, може, не було ніколи.

51