Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Колись козацькеє село,

Чи те воно тойді було?..

Та все пішло царям на грище:

І Запорожжя, і село…

І монастир святий, скарбниця,

Все, все неситі рознесли!..

А ви? ви, гори, оддали!!

Бодай ніколи не дивиться

На вас, проклятії!! Ні, ні…

Не ви прокляті… а гетьмани,

Усобники, ляхи погані!!

Простіть, високії, мені!

Високії! і голубії!

Найкращі в світі! найсвятії!

Простіть!.. Я богу помолюсь…

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого бога,

За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо

На кручі, ніби сирота

Прийшла топитися… в глибокім,

В Дніпрі широкому… отак

Стоїть одним одна хатина…

З хатини видно Україну

І всю Гетьманщину кругом.281

Під хатою дідусь сивенький

Сидить, а сонечко низенько

Уже спустилось над Дніпром.

Сидить, і дивиться, і дума,

А сльози капають… «Гай! гай!..-

Старий промовив: - Недоуми!

Занапастили божий рай!..

Гетьманщина!!..» І думнеє

Чоло похмаріло…

Мабуть, щось тяжке, тяжкеє

Вимовить хотілось?

Та не вимовив……

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту, і жупан…

Нащо вже лихо за Уралом

Отим киргизам, отже й там,

Єй же богу, лучче жити,

Ніж нам на Украйні.

А може, тим, що киргизи

Ще не християни?..

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей божих?! - Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові!..

А получшали?.. ба де то!

Ще гіршими стали,

Без ножа і автодафе

Людей закували

Та й мордують… Ой, ой, пани,

Пани християни!..»

Затих мій сивий, битий тугою,

Поник старою буй-головою.

Вечернє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило,

Собор Мазепин сяє, біліє,

Батька Богдана могила мріє,282

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили.

З Трубайлом Альта меж осокою

Зійшлись, з՚єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце

З чорною землею,

Виступає круглий місяць

З сестрою зорею,

Виступають із-за хмари,

Хмари звеселіли…

А старий мій подивився,

Сльози покотились…

«Молюсь тобі, боже милий,

Господи великий!

Що не дав мені загинуть,

Небесний владико,

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити

І твоєю красотою

Серце веселити…

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих,

І витать над ними…»

Утер сльози нехолодні,

Хоч не молодії…

І згадував літа свої

Давнії, благії…

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!..

І усміхнувся сивий дід…

Бо, може, нігде правди діть,

Було таке, що й женихались,

Та розійшлися, не побрались,

Покинула самого жить,

В хатині віку доживати!..

Старий мій знову зажуривсь,

Ходив довгенько коло хати,

А потім богу помоливсь,

Пішов у хату ночувати.

А місяць хмарою повивсь.

Отакий-то на чужині

Сон мені приснився!

Ніби знову я на волю,

На світ народився.

Дай же, боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених

У маленькій хаті,

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах.

[Друга пол. 1847, Орська кріпость]

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави,284

А за ними й Гордієнко…285

Нарадила мати,

Як пшениченьку пожати,

Полтаву достати?

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали

Та з фастовським полковником286

Гетьмана єднали.

Не стриміли б списи в стрісі

У Петра у свата287

Не втікали б із Хортиці288

Славні небожата,

Не спиняв би їх прилуцький289

Полковник поганий…

Не плакала б матер божа

В Криму за Украйну.

Як мандрували день і ніч,

Як покидали запорожці

Великий Луг і матір Січ,

Взяли з собою матер божу,

А більш нічого не взяли,

І в Крим до хана понесли

На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара

Та білую хмару.

Опанував запорожцем

Поганий татарин.

Хоч позволив хан на пісках

Новим кошем стати,

Та заказав запорожцям

Церкву будувати.

У наметі поставили

Образ пресвятої

І крадькома молилися…

Боже мій з тобою!

Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив? Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду, то перелякать

Саме б пекло можна. А Данта290 старого

Полупанком нашим можна здивувать.

І все то те лихо, все, кажуть, од бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали кобзарі нам

Про войни і чвари,

Про тяжкеє лихоліття…

Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали,-

Про все розказали.

Що ж діялось по шведчині!291

То й вони злякались!

Оніміли з переляку,

Сліпі небораки.

Отак її воєводи,

Петрові собаки,

Рвали, гризли… І здалека

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,292

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будувати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати.

Як діточки на Орелі293

Лінію копали

І як у тій Фінляндії294

В снігу пропадали.

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина,

Неповинне гине.

Чули, чули небожата,

Чули, та мовчали.

Бо й їм добре на чужині

Мурзи295 завдавали.

Мордувались сіромахи,

Плакали, і з ними

Заплакала матер божа

Сльозами святими.

Заплакала милосерда,

Неначе за сином.

І бог зглянувсь на ті сльози,

Пречистії сльози!

Побив Петра, побив ката

На наглій дорозі.

Вернулися запорожці,

Принесли з собою

В Гетьманщину той чудовний

Образ пресвятої.

Поставили в Іржавиці

В мурованім храмі.

Отам вона й досі плаче

Та за козаками.

[Друга пол. 1847, Орська кріпость]

О, думи мої! о, славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірну дружину,