Читати книгу - "Причепа, Нечуй-Левицький"

ве­че­ря­ла, її ду­ша бу­ла смут­на, сер­це нес­покійне, її дум­ка ніби підка­зу­ва­ла, що та­ка па­на­хи­да не піде за ду­шу небіжчи­ка, що бог не прий­ме її, що не бу­де по­лег­кості душі на тім світі че­рез такі по­мин­ки. Цілий день з дум­ки її не ви­хо­див у неї той сон, те смут­не об­лич­чя, та дра­на оде­жа, ті тор­би, той Тро­хим, що при­хо­див до своєї гос­по­ди, ніби про­хач, про­ха­ти ми­лос­ти­ни. Ду­ша її тур­бу­ва­лась, аж му­чи­лась і боліла за чо­ловіко­ву ду­шу.

Другого дня вранці Ули­та вста­ла з пос­телі ще смутніша. Во­на зав­ва­жи­ла, що не во­на вже ха­зяй­ка в своїй гос­поді, що во­на не сміє спек­ти й зва­ри­ти, взя­ти і да­ти, як би їй ба­жа­лось.

- Чого це ви, ма­мо, пла­че­те? - пи­тав син. - Нас­та­не літо, пос­та­вим за батька ве­ли­кий обід, як і дав­но ко­лись ста­ви­ли за жи­вот­тя покійно­го.

- А чи доб­ре ж бу­де йо­го душі жда­ти там, на тім світі? От і цієї ночі снив­ся мені твій батько, йду я ніби до церк­ви в неділю; при­хо­жу на цвин­тар, розв'язую хуст­ку і по­чи­наю роз­да­ва­ти стар­цям пи­ро­ги та гроші. Ко­ли див­люсь - між стар­ця­ми стоїть твій батько. На йо­му сви­та ще по­ган­ша, торбів - ще більше, йо­го ли­це ще чорніше; на­си­лу я впізна­ла йо­го. Він упав мені в но­ги і жалібним го­ло­сом про­сив ми­лос­ти­ни. Я пок­ла­ла йо­му в ру­ку пиріжок. Ко­ли див­люсь - ру­ка чор­на як зем­ля, тіла не­ма, самі тільки, кістки. Тоді він підвівся, взяв ме­не за ру­ку й повів. От іде­мо ми вже ніби з церк­ви до­до­му, при­хо­ди­мо до греблі. Гля­ну я на во­ду - греблі не­має, тільки млин стоїть і ме­ле на всі ко­ле­са, а че­рез во­ду ле­жать клад­ки, пе­ре­ки­нуті з ка­ме­ня на камінь. Під клад­ка­ми во­да ре­ве, кле­ко­че. «Йди за мною», про­мо­вив до ме­не небіжчик. - «Не піду! бо­юсь», ка­жу я. - «Йди, не бійся», про­мо­вив він, осміха­ючись, і повів ме­не че­рез хист­ку клад­ку. А во­да аж ки­пить під клад­кою, сип­ле бриз­ка­ми мені під но­ги. Гля­ну­ла я вниз, го­ло­ва моя за­мо­ро­чи­лась, і я про­ки­ну­лась…

- Ви б, ма­мо, не ду­ма­ли ба­га­то про батька! Що ду­маєте, те вам і сниться.

- Ні, си­ну, ду­ша йо­го про­сить по­мочі, аж на­ма­гається. Тре­ба най­ня­ти со­ро­ко­уст.

Найняла Ули­та со­ро­ко­уст, по­нес­ла під церк­ву ми­лос­ти­ну, роз­да­ла стар­цям де­яку оде­жу покійни­ка, і ду­ша її вти­хо­ми­ри­лась. Чо­ловік пе­рес­тав сни­тись.

- Коли б ви зна­ли, що за вас і за на­шу па­ню сьогодні го­во­ри­ли на яр­мар­ку? - дзи­горіла най­мич­ка-ле­пе­ту­ха, чу­ха­ючи язик об свої зу­би.

- А що ти там чу­ла? - пи­та­ла Ули­та.

- Та там роз­ка­зу­ва­ли та­ке, що й ка­за­ти якось ніяко­во: ка­за­ли, що як прий­шли до нас свя­ще­ни­ки опівдні, то ніби ви й мо­ло­да на­ша пані ще спа­ли… А свя­ще­ни­ки прий­шли та пок­ро­пи­ли вас на ліжку свя­че­ною во­дою, а потім пішли з ка­ди­лом та во­дою далі по ха­тах і зас­та­ли мо­ло­ду панію в ку­пелі, по­ка­ди­ли кру­гом ку­пе­лю та й вер­ну­лись до світлиці і по­ча­ли пра­ви­ти па­на­хи­ду… І гос­по­ди! та там верз­ли та­ке, чо­го вже й не бу­ло! Не знаю чи го­во­ри­ти вже, чи й ні?

- Та що ж та­ке? Го­во­ри вже, ко­ли по­ча­ла.

- Та як по­ча­ли ніби­то пра­ви­ти па­на­хи­ду, то ніхто й не вий­шов до світлиці. А як сіли по­пи та дя­ки за стіл, то й не бу­ло чим душі покійно­го ха­зяїна пом'яну­ти! Бо, ка­жуть, ніби мо­ло­да пані все по­за­ми­ка­ла і ключів вам не да­ла, ще й ви­ла­яла. А по­пи й дя­ки пос­ту­ка­ли заг­ра­нич­ни­ми ви­дельця­ми по німецьких тарілоч­ках та з тим і пішли. І обіда ніби людсько­го не пос­та­ви­ли! Та так сміються з вас, та док­ла­да­ють, що ви зро­би­лись на старість ляхівкою і що мо­ло­да пані всім вер­хо­во­дить, а про покійно­го ха­зяїна вже навіть за­бу­ли. Їй-бо­гу, не знаю, чи ка­за­ти, чи ні?

Леміщиха мов­ча­ла.

- А як по­ча­ли старці схо­ди­тись на обід, і то їй-бо­гу, й при­сяй-бо­гу, і по­бий ме­не свя­тий хрест! го­во­ри­ли, буцімто мо­ло­дий пан звелів спус­ти­ти з лан­цюгів со­бак і цьку­ва­ти ти­ми пса­ми ни­щих; і своїми влас­ни­ми ру­ка­ми за­пер сінешні двері. Їй-бо­гу і при­сяй-бо­гу! бо­жусь, і при­ся­га­юсь, і бу­ду зем­лю їсти, що це не я ви­га­дую брехні, що го­во­ри­ли так!

Леміщиха че­рез си­лу на но­гах сто­яла. Во­на ба­чи­ла, що все місто знає, що во­на не гос­по­ди­ня в своїй хаті, що во­на на ста­рості літ за­бу­ла про покійно­го чо­ловіка, насміяла­ся з бо­га, з свя­ще­ників, з свя­тих зви­чаїв, з душі небіжчи­ка.

Людський по­говір вра­зив Ули­ту в са­ме сер­це, по­ка­зав­ши їй уяв­ки ле­пет­ли­вим язи­ком най­мич­ки, що во­на зна­чить в хаті, в сім'ї; по­ка­зав­ши їй уяв­ки те, про що во­на або зовсім не зна­ла, або не до­га­ду­ва­лась, все пок­ри­ва­ючи ма­те­ринським сер­цем та лю­бов'ю. І ста­ли різдвяні свят­ки зад­ля неї сумніші за бу­день.

А тут наб­ли­жа­лась го­лод­на ку­тя. Леміщи­ха хотіла спра­ви­ти ку­тю по ста­ро­му зви­чаю, бо пер­шої куті пе­ред різдвом Зо­ся не звеліла справ­ля­ти, як по­во­диться між людьми; не звеліла на­ва­рю­ва­ти й напіка­ти, а уз­вар і ку­тю звеліла пос­та­ви­ти на по­куті в пе­карні… За жи­вот­тя Лемішки ку­тя й уз­вар ста­ви­ли­ся на по­куті в світлиці на столі, на зе­ле­но­му сіні, а в ку­точ­ку ста­ви­лось з півсно­па пше­ниці, що зги­на­ла ко­лос над горш­ка­ми, по­нак­ри­ва­ни­ми хлібом. Ули­та й те­пер прис­та­ви­ла стіл в ку­ток і звеліла най­ми­тові внес­ти сіна та доб­рий пу­чок пше­ниці та жи­та, вис­мик­ну­тий з стіжка.

- Що то бу­де, ма­мо? - спи­та­ла Зо­ся в Ули­ти, кот­ра нес­ла в світли­цю доб­рий обе­ре­мок сіна і з півсно­па пше­ниці.

- А хіба ж ви не ба­чи­те? Ку­тю тре­ба пос­та­ви­ти на по­куті. Хіба ж ми не хрис­ти­яни, чи що?

- Але ж, ма­мо, ви на­не­се­те в ха­ту сміття! - обізвав­ся син.

- Сміття ва­ляється на смітни­ку, - од­ка­за­ла ма­ти і по­ча­ла мос­ти­ти сіно в кут­ку на столі.

- Мамо! в нас же завт­ра гості бу­дуть, - про­мо­ви­ла аж крізь сльози Зо­ся. - Що ж во­ни ска­жуть, як по­ба­чать оте куб­ло! Во­ни ж ме­не обсміють!

- Доволі й то­го, що і так глу­зу­ють з ме­не лю­ди, - од­ка­за­ла ста­ра ма­ти.

- Мамо! про­шу вас! - оз­вав­ся син. - Не робіть ви то­го! З ку­тею нічо­го не ста­неться, як во­на пос­тоїть до ве­чо­ра в пе­карні. На­що нам дер­жа­тись тих ста­рих зви­чаїв? До­волі бу­де з нас то­го, що ви пот­ру­си­те по столі трош­ки сінця та зак­риєте ска­тер­тею, як от роб­лять наші пан­ки й свя­ще­ни­ки. Хіба ж свя­ще­ни­ки ро­би­ли б так, як­би то бу­ло не по-хрис­ти­янській?

Син заб­рав з рук ма­те­ри­них сіно й пше­ни­цю, пот­ру­сив трош­ки сіна