Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

Вона продовжувала посміхатися, але в очах промайнув неспокій.

— Слухайте, — продовжував він, — і тоді вирішуйте, чи пов'язувати зі мною ваше життя.

Вона трохи прикусила нижню губу і кивнула.

Саймон набрав у тремтячі груди більше повітря. Як сказати їй те, що він збирається і має сказати? І що казати? Усю правду чи тільки її частину? Але ж треба, щоб вона зрозуміла… Якщо вже збирається стати його дружиною… Якщо має намір, як каже, зробити його життя — їхнє життя — щасливим…

Він судорожно ковтнув.

А він сам? Чим може відповісти? Хоча б чесним зізнанням про себе. Про свої наміри та плани в житті… Якщо житиме…

Він повинен дати їй останню нагоду відмовитися від шлюбу, яким вона хоче — він розуміє це — насамперед врятувати його.

— Дафна… — промовив він, і, як завжди, звук її імені розслабив м'язи рота, овів миттєвим теплом душу, що захолоділа. — Дафно, якщо ви станете моєю дружиною…

Вона знову наблизилася до нього майже впритул і злегка підняла руку, ніби намагаючись захиститися від його палаючих очей, напруженого голосу.

— Що з вами? — пошепки спитала вона. — Що вас так гнітить? Впевнена, нічого страшного.

— Я не… не можу мати дітей.

Ось. Він сказав. Майже правду.

Її губи розкрилися. Не від жаху, навіть не з подиву. Здавалося, вона взагалі не чула чи не зрозуміла його слів.

Ці слова, він розумів, були жорстокі, дуже жорстокі, але він не міг вчинити інакше. Потрібно, щоб вона знала. Раз і назавжди.

— Якщо ви станете моєю дружиною, — повторив він, — у вас не буде дітей. Ви ніколи не будете тримати на руках дитину, зачату в коханні, розуміючи, що вона ваша, тільки ваша.

— Звідки це ви знаєте? — спитала вона до дивного голосно й безпристрасно.

— Знаю.

— Але ж…

Він не дав їй домовитись.

— Я не можу мати дітей, — повторив він окремо і з якоюсь жорстокістю. — Ви маєте знати про це.

— Тепер знаю.

Її губи злегка тремтіли, ніби вона хотіла сказати ще щось, але не була впевнена, чи потрібно.

Він звик, що зазвичай вона швидко відгукується на його слова, без вагань прямо каже те, що думає. Зараз у нього склалося враження, що вона про щось мовчить.

Звичайно, видно, що вона засмучена… Ні, значно більше — у розпачі. Проте її обличчя залишалося холодним та нерухомим.

І ще одне він бачив і розумів: вона не знає, як поставитися до його слів, що відповісти.

Він настільки був занурений у свої думки, що забув, де знаходиться, і не одразу відчув, що праворуч від нього хтось стоїть. Це був Ентоні.

— Які ще труднощі? — спитав той чи то з участю, чи то з глузуванням.

Дафна відповіла першою і дуже запально:

— Ніяких! Хочу вам сказати…

Три пари очей її братів дивилися на неї.

— Хочу сказати, — голос її набув дзвінкість, — що дуелі не буде. Його світлість і я вирішили одружитися.

— Радий чути, — сухо озвався Ентоні і повернувся до братів.

Саймон відчув досить дивне відчуття, ніби він довгий час стримував подих, а тепер чисте свіже повітря раптово заповнило легені. Його охопило жарке, переможне і дуже приємне почуття чогось скоєного — не надто зрозуміле, проте радісне, і оскільки ніколи в житті він не відчував нічого подібного, то не знав, що робити з цим почуттям і як поводитися.

Його очі шукали Дафну та знайшли її.

— Ви впевнені у собі? — трохи чутно спитав він. Вона кивнула. Її обличчя було напрочуд спокійним.

— Так, — рівним голосом відповіла вона. — Ви заслуговуєте на довіру. — З цими словами вона попрямувала до свого коня.

Саймон залишився там, де стояв, перебуваючи в подиві — що ж зараз сталося: чи піднісся він до небес, чи опустився в темряву пекла?

Решту дня Дафна провела в колі сім'ї. Всі були приголомшені звісткою про заручини. Всі, окрім старших братів, які вже пережили перше потрясіння і зараз почали серйозно й наскільки можна спокійно розмірковувати і висловлювати думку про те, що це їй обіцяє. Вони не приховували своїх сумнівів та побоювань. Дафна не засуджувала їх — вона сама була сумнівною. Точніше, не могла ще зібратися з думками.

Коротше кажучи, всі члени сімейства, навіть наймолодші, перебували у цей день у стані надзвичайного хвилювання та занепокоєння.

Вирішено було не затягувати з весіллям, тим більше, що завдяки знайомим до леді Бріджертон дійшли чутки про те, що — уявляєте?! — кілька людей ніби бачили, як її дочка цілувалася з герцогом Гастінгсом у саду леді Троубрідж. Після чого леді Бріджертон відразу ж надіслала архієпископу Кентерберійському прохання про негайну видачу дозволу на шлюб без церковного оголошення, а сама поринула в турботи про весільне свято, яке, як вона вирішила, буде хоч і не надто багатолюдним і пишним, але аж ніяк не скромним.

Елоїза, Франческа і Гіацинта, молодші сестри Дафни, закидали матір десятками запитань про те, які будуть убрання у них як у подружок нареченої і як Саймон пропонував сестрі — чи опускався він при цьому на одне коліно чи на обидва?.. У якій сукні буде сама Дафна?.. І коли Саймон піднесе їй обручку?

Дафна полегшила долю матері, відповідаючи на половину цих питань — спочатку докладно, а до кінця дня здебільшого однозначно. І тільки коли вона у відповідь на запитання: якого кольору троянди будуть у її букеті, сказала: «Три», — дівчатка зрозуміли, що настав час дати спокій сестрі. Чим вона і скористалася, щоб знову замислитися над тим, що ж сталося.

І дійшла висновку, що, по-перше, врятувала людину життя. А по-друге, вирвала згоду на шлюб у того, кого любить.

І прирекла себе на життя без дітей…

Все це за день. Точніше, за один ранок.

Вона дозволила собі розсміятися. Але в її сміху лунали нотки відчаю. Вона розуміла, що саме зробила сьогодні,