Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не збираюся нікуди падати, — обурено відповів він. — Ви з глузду з'їхали! — Він приклав руку до ока. — Нічого собі удар! А на вигляд така тендітна жінка.
— Ви, чоловіки, всі дурні! — у розпачі кричала Дафна. — Як мало ви цінуєте своє і чуже життя, як легко з ним розлучаєтесь!
Всі, кого вона назвала дурнями, дивилися на неї з вкрай здивованим і, цілком можливо, справді дурним виглядом.
— Що ви на мене дивилися? — знову крикнула вона. Колін першим прийшов до тями і заляпав у долоні, як у театрі. Ентоні сердито штовхнув його в плече.
— Можу я нарешті, - трохи спокійніше промовила Дафна, — поговорити з його світлістю? Хвилину, секунду… ще менше… Але поговорити?
Колін і Бенедикт відповідно кивнули і відійшли трохи далі. Ентоні не зрушив з місця.
Дафна розлютовано глянула на нього.
— Хочеш теж отримати удар кулаком? — спитала вона. Можливо, вона виконала б загрозу, якби Бенедикт не підскочив до старшого брата і не відвів його вбік, незважаючи на опір.
Тепер вона знову звернула увагу на Саймона, який стояв з тим же здивованим виглядом, прикривши рукою очей, куди щойно отримав удар.
— Досі не можу повірити, що ви зробили таке, — промимрив він.
Вона перевела погляд на братів, потім знову звернулася до Саймон:
— Так, зробила та здивувалася своєму вчинку. Але в порівнянні з вашими дурницями це був, мабуть, найрозумніший крок.
— Може, — погодився він похмуро і знову приклав долоню до ока. — Але чого ви хотіли добитися таким чином?
Вона глянула на нього, як на недорозвиненого:
— Невже й досі не зрозуміло?
Він зітхнув, обличчя його в цю мить виглядало втомленим і сумним.
— Я вже казав, що не можу одружитися з вами.
— Ви повинні!
Стільки почуття і сили було в її голосі, що в його очах майнула тривога.
— Чому? — спитав він. — Що ви хочете цим сказати?
— По-перше, те, що там, у саду, нас бачив не лише Ентоні.
— А хто ще?
— Граф Макклесфілд.
— Ну і що? Він не балакатиме, я його знаю.
— Там були й інші.
Вона прикусила губу. Ця брехня вирвалася мимоволі. Їй не хотілося ні в чому дурити його.
— Хто інші?
— Не знаю, — зізналася вона. — Так казав Колін. За словами Макклесфілда. Тож сьогодні надвечір про це може заговорити пів Лондона.
Саймон так явно, хоч і тихо, вилаявся, що вона відступила від нього.
— Якщо ви не одружуєтеся зі мною, — ледь чутно сказала вона, — моя репутація буде безнадійно зіпсована. Ви знаєте наше суспільство.
— Нісенітниця! — заперечив він, але не надто впевнено.
— Це правда, Саймоне. Вона ледве підняла на нього очі.
Все її майбутнє і саме його життя було поставлено на карту в ці хвилини. Вона не має програти. Поразка спричинить надто страшні наслідки… Для нього! Для нього!.. Але вона заговорила про себе:
— Ніхто не дивитиметься в мій бік. Мене відішлють кудись у ведмежий кут, на околицю країни.
— Ваша мати ніколи цього не зробить!
— Але я ніколи не зможу одружитися, це ви знаєте. — Вона знову наблизилась до нього настільки, що відчула тепло його тіла. — На мені буде поставлено хрест. У мене не буде ні чоловіка, ні сім'ї… Ні дітей…
— Перестаньте! — закричав він. — Заради всіх святих! Зупиніться!
Ентоні, Бенедикт і Колін повернулися на його крик і хотіли наблизитись, але Дафна, відчайдушно мотаючи головою, зупинила їх.
— Чому ви відмовляєтеся на мені одружитися, Саймон? — спитала вона тихо. — Я знаю, ви мене любите… У чому справа?
Він провів рукою по обличчю, скривився від болю. Чорт, справа не тільки в синцях — болять віскі. У нього ніколи раніше, наскільки він пам'ятає, не бувало головного болю.
Дафна… Навіщо вона підійшла ближче? Хто її просив? Навіщо торкнулася його плеча, щоки?.. Навіщо вона так? Він же ослаб… У нього болить голова… Зовсім немає сил чинити опір…
— Саймон, — почув він її шепіт, — рятуйте мене…
І вона перемогла.
Розділ 12
Дуель, дуель, дуель… Чи є в наш час щось більш романтичне, збуджуюче і дурне?
Чутка вашого автора досягла повідомлення про те, що цього тижня вона (тобто дуель) мало не відбулася
Вийшла в одному з віддалених куточків Ріджентс-парку. Оскільки дуелі заборонені, ваш автор не називатиме імена учасників, але, нехай буде вам відомо, сам автор не перестає засуджувати цей варварський спосіб вирішення суперечок та образ.
На превелике щастя, в ті хвилини, коли цей випуск «Хроніки» стане надбанням прихильних читачів, два ідіоти-дуелянти (автор застерігся називати їх джентльменами, бо цей ранг передбачає наявність у головах хоча б краплі розуму, який якраз був відсутній у той ранній ранок у обох неназваних) покладуть свої пістолети на місце.
Що ж завадило їм втілити в життя свій диявольський намір? Ризикну припустити, що добрий ангел обдарував їх з небес мудрою усмішкою, яка розвіяла в дим нерозсудливість і злість.
Якщо припущення вашого автора є правдоподібним, йому залишається благати Господа, щоб Він частіше велів своїм добрим ангелам заглядати в наші вітальні та танцювальні зали. Це значно сприяло б мирному спілкуванню людей і взагалі покращенню вдач на нашій грішній планеті.
«Світська хроніка леді Віслдаун», 19 травня 1813 року
Саймон відібрав руку від ока і зустрівся з поглядом Дафни.
— Я одружуся з вами, — відповів він теж пошепки, — але вам треба знати…
Фраза залишилася незакінченою, бо її перервав радісний крик Дафни, що супроводжувався сильним, теж радісним поштовхом у плече співрозмовника.
— О, Саймон! Ви не пошкодуєте!
В її очах стояли сльози. То були сльози щастя.
— Я зроблю вас щасливим, Саймоне! Обіцяю! — повторювала вона. — Дуже щасливим… Ви ніколи не пошкодуєте…
— Стривайте, — сказав він, трохи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герцог і я, Джулія Квін», після закриття браузера.